logo-image
Lawsuits vs AMC: Risks, Opportunities, New Challenges
Author: Nazar Chuchak
Source: Yurydychna Gazeta, 27 February 2020
Download

Навіть у найбільш розвинених правових системах рішення цілком професійного та безпристрасного державного органу може виявитися несправедливим. Тим паче, якщо виконуючи покладені на нього завдання, він діє як judge, jury and executioner — на власний розсуд збирає докази, самостійно їх оцінює та виносить «вирок» порушнику. Погодьтеся, органу державної влади щонайменше складно визнати, що за результатом багаторічного розслідування ознаки порушення не підтвердилися, він «дивився не туди», неефективно витратив свої ресурси тощо. Загальновизнаною мінімальною гарантією захисту прав осіб у такій ситуації є можливість оскаржити дії та рішення державного органу в судовому порядку.

Ця гарантія поширюється також на компанії, які невдало потрапили в поле зору Антимонопольного комітету України — право на судове оскарження передбачене профільним законом і Комітет навіть проінформує вас про таку можливість в останньому абзаці свого рішення про визнання порушення та накладення штрафу. Однак далі шлях до судового рішення про неправоту Комітету буде без дороговказів, а специфіка антимонопольних судових спорів, навпаки, не дасть занудьгувати. Розглянемо деякі прояви такої специфіки.

Оскарження рішення Комітету — штрафний ва‑банк чи шанс на перегляд розміру штрафу?

Невдала спроба оскаржити рішення Комітету може подвоїти суму штрафу

Штраф за порушення конкуренційного законодавства повинен бути сплачений протягом 2‑х місяців після одержання рішення. Далі за кожен день прострочення нараховується пеня у розмірі 1,5% від суми штрафу, загальний розмір якої може досягати суми штрафу. Виглядає як обґрунтований і пропорційний механізм для забезпечення вчасної сплати штрафу, якщо не згадувати про нарахування пені за період, коли компанія доводить свою правоту в суді.

Профільний закон передбачає, що виконання рішення Комітету (а отже, і обов'язок сплатити штраф) зупиняється на час розгляду справи про визнання рішення Комітету недійсним та перегляду відповідного судового рішення. Ще у 2011 р. пленум Вищого господарського суду України вирішив роз'яснити цю норму у своїй постанові №15, зазначивши, що «розгляд справи» та «перегляд рішення» означають лише періоди між відкриттям провадження і винесенням судового рішення та не охоплюють час, коли справа «переходить» в іншу судову інстанцію. Наприклад, якщо суд апеляційної інстанції виніс рішення проти компанії, то з наступного дня і до відкриття касаційного провадження нараховуватиметься пеня. Це включає час на складення судом повного тексту рішення, підготовку касаційної скарги, призначення складу суду та розгляд питання про відкриття касаційного провадження. В реаліях завантаженості Верховного Суду лише останнього пункту може бути достатньо, щоб Комітет нарахував максимально допустимий розмір пені.

Як результат, вже багато років реалії оскарження рішень Комітету є такими, що невдала спроба може означати подвійну фінансову відповідальність. Питання про правомірність покладення на компанію додаткових фінансових ризиків у зв'язку з користуванням правом на судове оскарження залишимо риторичним. Однак варто згадати, що законодавці вже не вперше переглядаюсь ефективність методу батога у вигляді нарахування пені за несвоєчасну сплату штрафу і сьогодні всі три зареєстровані законопроекти про внесення змін до профільного закону пропонують повне скасування нарахування пені. Можливо, це стане темою для рубрики «Головні зміни».

Чи перегляне суд визначений Комітетом розмір штрафу?

Якщо ризики описаних «донарахувань» переважно відомі, то інша сторона медалі — наявність у суду компетенції переглянути розмір накладеного Комітетом штрафу — історично позбавлена належної уваги.

Загальне правило, викладене у вже згаданій постанові пленуму ВГСУ №15, звучить так, що суди перевіряють правильність застосування Комітетом правових норм, проте не повинні перебирати на себе функції, які здійснює виключно Комітет. Загалом, дуже спірне роз'яснення, з огляду на необхідність забезпечення судом перевірки рішень Комітету як прийнятих в адміністративній процедурі, про що нижче ще буде сказано. В п. 20.1. постанови роз'яснюється, що господарські суди не мають повноважень зменшувати розмір стягуваного штрафу. Чи це означає, що компанія не може оскаржити розмір накладеного штрафу?

Для початку, невеликий екскурс у процес накладення штрафу. Ні потенційний розмір штрафу, ні обставини, які мають значення для визначення справедливого розміру штрафу, згідно з роз'ясненнями Комітету щодо його підходів до розрахунку штрафу, не відомі компанії-відповідачу. Вони не розкриваються ні у процесі розслідування, ні у поданні про попередні висновки у справі, ні навіть на засіданні АМК перед винесенням рішення. Розмір штрафу стає відомий лише тоді, коли рішення вже прийнято, але так само без пояснення, чому саме такий розмір штрафу був накладений.

Таким чином, навіть якщо компанія співпрацювала з Комітетом, добровільно усунула порушення чи навіть його визнала, розмір штрафу залишається необґрунтованим, а отже, не лише немає підстав вважати його справедливим, але й за таких обставин його можна вважати свавільним. Посилання судів у таких випадках на дискрецію Комітету не може вирішувати проблему забезпечення і гарантування справедливого покарання та дотримання прав особи. Суд мав би дбати про захист таких прав.

Під час визначення розміру штрафу Комітет не захищений від допущення помилки у з'ясуванні обставин, що мають значення для визначення справедливого покарання, що може бути підставою для визнання рішення в цій частині недійсним. Звісно, на практиці непросто переконати суд у тому, що штраф, який відповідає формальним вимогам закону не перевищувати встановлений законом максимальний розмір, є несправедливим і повинен бути переглянутий. Проте перші успішні кроки в цьому напрямку вже були зроблені ще кілька років тому, коли суд визнавав накладений Комітетом розмір штрафу непропорційним, але не наважився його змінити, а тому зобов'язав Комітет прийняти нове рішення в цій частині. Хоча таке зобов'язання Комітету повторно прийняти рішення піднімає нові правові питання, це не зменшує значення визнання судом своєї компетенції щодо оцінки правомірності розміру штрафу і підтвердження нетотожності понять правомірності розміру штрафу та його відповідності встановленому законом діапазону можливих штрафів.

Зазначене дає підстави вірити й захищати в суді право, порушене внаслідок несправедливого розміру штрафу. Як висновок, навіть якщо Комітет має залізобетонні докази факту порушення, за розмір штрафу ще можна поборотися в суді.

Компетенція суду — нові правила?

Не відходячи від актуального питання щодо компетенції судів у конкуренційних спорах, варто також розглянути нововведення, яке викликає серйозне занепокоєння. Порівняно нещодавно у своїх постановах (від 19.08.2019 р. у справі №910/12487/18 та від 30.01.2020 р. у справі №910/14949) Верховний Суд зробив висновок, що «суд не може досліджувати та оцінювати додаткові пояснення сторін, які стосуються кваліфікації встановленого органом АМК порушення конкурентного законодавства, які не надавалися в межах розгляду справи про порушення конкурентного законодавства».

На жаль, Верховний Суд не надав роз’яснень щодо такої позиції . Не виключено, що вона має значення і зумовлена певними обставинами конкретної справи. Однак у тому вигляді, як вона сформульована, її можна розтлумачити досить широко – що оскаржуючи рішення Комітету в суді, компанія не може надати докази на підтвердження своєї позиції стосовно існування певних обставини, які Комітет не дослідив, хоча вони мають значення для справи, або що встановлені Комітетом обставини і зроблені висновки не відповідають дійсності. Нещодавно це мало місце при розгляді судової справи №910/10412/19. У своїй постанові від 11.02.2020 р. Північний апеляційний господарський суд, посилаючись на позицію Верховного Суду, зробив висновок, що у спорі з оскарження рішення Комітету не можуть оцінюватися нові докази, в тому числі, отримані шляхом проведення судової експертизи.

Між іншим, закон про захист економічної конкуренції покладає обов'язок збору доказів у справі не на компанії, а на Комітет. Особи, які беруть участь у справі, мають право, але не обов'язок, надавати докази, пояснення, заперечення. Це відображає конституційний принцип, що особа не повинна доводити свою невинуватість. Комітет визначає та витребовує докази, які вважає достатніми для висновку про наявність або відсутність порушення. Окрім того, трапляються випадки, коли компанія-відповідач взагалі не має можливості навести аргументи й надати докази щодо певних обставин на свій захист, оскільки Комітет виклав свій висновок у рішенні після отримання заперечень осіб у справі на подання про попередні висновки.

Якщо Комітет неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, а зроблені висновки не підтверджуються доказами, це є встановленими законом підставами для визнання недійсним рішення Комітету, а компанії, які оскаржують рішення Комітету, не можуть бути обмежені у наданні доказів для підтвердження таких підстав. Господарський процес, на відміну від процедури розслідування справи Комітетом, є змагальним процесом, в якому сторони повинні мати рівні права щодо подання суду доказів.

Такі новели в судовій практиці підіймають питання про дотримання у процесі розгляду конкуренційних спорів положень Європейської конвенції з прав людини щодо забезпечення кожному права на справедливий та публічний розгляд справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який визначить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Кримінальне обвинувачення у розумінні Конвенції має автономне (незалежне від класифікації всередині держави) значення. ЄСПЛ неодноразово підтверджував, що з огляду на значні санкції за конкуренційні правопорушення, справи про захист економічної конкуренції мають характер кримінального обвинувачення (див., наприклад, рішення SA‑Capital Oy v. Finland, п. 68 та інші згадані). Отже, компанія в конкуренційних спорах користується передбаченими Конвенцією гарантіями, а обов’язок судів відповідно до процесуального кодексу – застосовувати положення Конвенції та практику ЄСПЛ.

Тепер знову згадуємо, що у процесі розгляду справи Комітет — judge, jury and executioner. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що адміністративні органи, приймаючи рішення, не можуть забезпечувати дотримання гарантій, передбачених ст. 6 Конвенції. Тому такі рішення згодом повинні бути предметом перевірки судового органу, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії п. 1 ст. 6 Конвенції (зокрема, Albert and Le Compte v. Belgium, Tsfayo v. the United Kingdom, Vasteberga Taxi Aktiebolag And Vulic v. Sweden). «Повна юрисдикція», згідно з висновками ЄСПЛ, передбачає наявність у суду повноважень дослідити всі питання факту і права, що мають значення для відповідного спору, та поетапно оцінити всі аргументи сторони. Лише такий орган судової влади відповідає поняттю «Суд» у розумінні ст. 6 Конвенції (див., наприклад, Terra B. V. Woningen v. the Netherlands, Sigma Radio Television Ltd v. Cyprus та Produkcija Plus Storitveno Podjetje d.o.o. v. Slovenia).

Виглядає так, що українські суди без права оцінювати пояснення та докази, окрім вже зібраних Комітетом, не відповідатимуть цим критеріям, а необдумане застосування висновків Верховного Суду позбавить суб'єктів господарювання ключової складової справедливого процесу — права на перегляд рішень адміністративного органу незалежним і безстороннім судом, який володіє повною юрисдикцією щодо предмета спору.

Наостанок просто наведемо висновки ЄСПЛ у порівняно нещодавньому рішенні Produkcija Plus Storitveno Podjetje d.o.o. v. Slovenia: «Верховний Суд не посилався на будь-які інші докази, окрім оскарженого рішення. Він не розглянув докази, які надала компанія-заявник, спрямовані на доведення зворотного. Насправді, у зв'язку з поданими доказами, Верховний Суд лише посилався на норму, що на цій стадії провадження не допускаються нові докази та факти. Зважаючи на вищезазначене, Суд вважає, що компанія-заявник була позбавлена права на перегляд фактичних аспектів винесеного проти неї адміністративного рішення, яке було переглянуте судом з повною юрисдикцією. Відповідно, відбулося порушення п. 1 ст. 6 Конвенції».

This site uses cookies to offer you better browsing experience.
READ MORE