У контексті міжнародного комерційного арбітражу введення санкцій[1] найчастіше викликає два питання: чи можуть арбітражі розглядати спір, якщо щодо однієї зі сторін введені санкції, та чи може відповідне арбітражне рішення бути виконано у світлі публічного порядку. Хоча обидва питання породжують неоднозначні відповіді, існує переважна думка, що санкції не є перепоною для арбітражного трибуналу розглядати спір, а основна проблема полягає у можливості виконання винесеного рішення. Саме таке питання постале і перед Верховним Судом, який мав визначити чи рішення міжнародного комерційного арбітражу, винесені на користь російської компанії «Авіа-Фед-Сервіс» (Авіа-Фед) про стягнення з української компанії «Артем» (Артем), можуть бути визнані та виконані в України.
Між українською та російською компанією виникли декілька спорів щодо сплати грошових коштів через порушення договірних обов'язків. Ці спори було розглянуто міжнародним комерційним арбітражем при торгово-промисловій палаті Російської Федерації та прийняті рішення на користь Авіа-Фед. Російська компанія звернулась до українських судів із заявами про їх визнання та виконання. Компанія "Артем" заперечувала проти їх задоволення, посилаючись, поміж іншого, на той факт, що задоволення відповідних заяв буде суперечити публічному порядку України в частині провадження та дотримання режиму санкцій проти окремих компаній оборонного комплексу Російської Федерації та щодо оборонного сектору країни-агресора.
Після розгляду справ судами нижчих інстанцій (у трьох справах суди задовольнили заяви Авіа-Фед, а лише у одній (справа № 824/174/19) – відмовили), справи дійшли до Верховного Суду, який і мав надати остаточну відповідь на поставлене питання.
Першою слухалась справа № 761/46285/16-ц, яку Верховний Суд розглянув у січні 2020 року на користь російської компанії. Погоджуючись з позицією Авіа-Фед, Верховний Суд відмовив у задоволенні скарги Артем та, не побачивши порушення публічного порядку, надав дозвіл на визнання та виконання арбітражного рішення. У мотивувальній частині суд виходив з того, що спір між сторонами стосується суто виконання договірних зобов'язань, Артем не довів, що виконання такого рішення призведе до порушення публічного порядку. Як випливає з постанови суду, на думку суду, режим санкцій, введених стосовно Авіа-Фед та пов'язаних з ним осіб, не дає підстави вважати, що "визнання та виконання арбітражного рішення вплине на суспільні, економічні та соціальні основи діяльності держави Україна або в результаті його виконання будуть вчинені дії, які прямо заборонені законодавством України або заподіюють шкоду суверенітету чи безпеці держави Україна". Тобто, позиція Верховного Суду звелась до того, що санкції не є перешкодою для виконання арбітражного рішення.
Вже через місяць, у лютому 2020 року, розглянувши аналогічну справу № 824/100/19, Верховний Суд задовольнив апеляційну скаргу Артем та відмовив у визнанні арбітражного рішення. Дослідивши концепцію публічного порядку, суд дійшов до подібного висновку, що і в справі № 761/46285/16-ц, тобто що ця концепція включає "правила, які забезпечують фундаментальні політичні, соціальні та економічні інтереси держави (правила про публічний порядок)." Однак, у цьому схожість рішень закінчується. Верховний Суд продовжив своє дослідження та зазначив, що національне санкційне регулювання, яке з'явилось із прийняттям Закону України «Про санкції» внаслідок збройної агресії щодо України, є також складовим аспектом цієї концепції. При цьому, на думку суду, на процедуру визнання та виконання арбітражних рішень розповсюджується положення ч. 2 ст. 81 Закону України "Про міжнародне приватне право", яким встановлено заборону у визнанні та виконанні рішення іноземних судів. Більше того, проаналізувавши факт застосування санкцій до Авіа-Фед, суд прийшов до висновку, що визнання та виконання арбітражного рішення порушуватиме "фундаментальні політичні інтереси держави у забезпеченні національної безпеки, у тому числі безпеці людей, які проживають на її території". Отже, Верховний Суд чітко встановив, що санкції, накладені на Авіа-Фед, є перешкодою для визнання та виконання арбітражного рішення в Україні.
Враховуючи, що справи мають ідентичні фактичні обставини, наявність такої суперечливої практики насторожує.
По-перше, така суперечність не дає однозначної відповіді на питання, чи можливе визнання та виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу в принципі, якщо бенефіціаром такого рішення є особа, які перебуває під українськими санкціями. Ця справа вже привернула увагу міжнародної арбітражної спільноти, яка широко дискутує та застосовує на практиці судові рішення, прийняті вищими судовими інстанціями країн-членів Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 року з приводу її застосування. Їй важко буде зрозуміти функціонування судової системи, де Верховний Суд, який забезпечує сталість та єдність судової практики, приймає суперечливі висновки.
По-друге, як зазначила Велика палата Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року в справі № 320/8269/15-ц "неодноразове ухвалення судових рішень, які суперечать одне одному, може створити ситуацію юридичної невизначеності, що спричинить зменшення довіри до судової системи, тоді як ця довіра є важливим елементом держави, що керується принципом верховенства права."
Водночас наявність ще двох справ, які має розглянути Верховний Суд, дає надію, що ця суперечність буде виправлена та Верховний Суд зможе дійти до уніфікованого тлумачення та правової визначеності у питанні можливості визнання та виконання арбітражного рішення, бенефіціаром якого є особа, щодо якої введені українські санкції.
[1] У цій статті термін санкції використовується у відповідності до визначення, наведеного у ч. 1 ст. 1 Закону України "Про санкції"
