logo-image
Топ-5 судових рішень за новою процедурою банкрутства
Автор: Дмитро Монастирський, Олексій Гловацький
Джерело: Ліга Закон, 24 червня 2020 р.

З 21.10.2019 в Україні введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства (далі також - КзПБ).

В Кодексі запроваджено низку новацій, які перекликаються з уже існуючими світовими стандартами. Юридична спільнота видала значну кількість аналітики з цього приводу та в цілому висловила стриманий оптимізм з приводу нового документу.

Але завжди цікаво, як творіння законодавця зможе проявити себе на практиці та які відгуки будуть у суддів та практикуючих юристів у сфері банкрутства.

Оскільки минуло вже близько восьми місяців після введення в дію Кодексу, Верховний Суд почав формувати судову практику застосування положень КзПБ. Також цікавою залишається і нова практика застосування положень попередника КзПБ - Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі також - Закон про банкрутство) - адже значна кількість його норм відтворена у новому Кодексі, і відповідно, при їх застосуванні у новій процедурі банкрутства слід враховувати відповідні висновки Верховного Суду. На окремих правових позиціях ми б хотіли зупинитися в подальшому.

Відкриття провадження у справі про банкрутство

У КзПБ закладено новий підхід до визначення неплатоспроможності боржника та оцінки підстав відкриття провадження у справі про банкрутство.

На відміну від Закону про банкрутство, КзПБ прибрав чіткі критерії за розміром та безспірністю грошових вимог, і розширив можливості для ініціювання процедури банкрутства.

Розібратись в цьому допоможуть висновки Верховного Суду у постанові від 03.06.2020 у справі № 905/2030/19.

За висновком суду, у разі відсутності належного виконання господарського грошового зобов`язання, у кредитора є можливість, окрім звернення до суду з позовом до боржника, скористатися можливістю застосування щодо такого боржника процедур передбачених КзПБ для задоволення своїх кредиторських вимог у тому випадку, коли відсутній спір про право, який підлягає вирішенню у порядку позовного провадження.

Суд зауважує, що при подачі заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство не встановлюється обов'язку для ініціюючого кредитора додавати до такої заяви докази вжиття заходів щодо стягнення з боржника суми боргу.

При цьому, доведення обставин можливості виконати майнові зобов`язання, строк яких настав, покладено саме на боржника. Водночас, відсутність відзиву на заяву про відкриття провадження у справі не перешкоджає провадженню у справі.

Дійсний фінансово-господарський стан боржника встановлюється господарським судом на підставі поданого розпорядником майна боржника аналізу. І у разі встановлення під час процедури розпорядження майном боржника того, що відсутні ознаки неплатоспроможності боржника, провадження у справі підлягає закриттю.

Отже, за новими правилами, відсутність належного виконання грошових зобов'язань є достатньою підставою для звернення із заявою про відкриття процедури банкрутства навіть без попереднього звернення до суду із вимогами про стягнення. Кредитор не зобов'язаний доводити неможливість боржника виконати свої зобов'язання. Наявність у боржника достатньої кількості коштів не перешкоджає початку процедури банкрутства. Натомість такі обставини можуть слугувати підставою для закриття вже відкритого провадження, якщо вони будуть підтверджені розпорядником майна.

Застосування приписів статті 388 ЦК України у разі визнання правочину недійсним з підстав, визначених статтею 20 Закону про банкрутство

Цей висновок слід враховувати при застосуванні статті 42 КзПБ, якою передбачено підстави визнання недійсними правочинів боржника.

Закон про банкрутство є частиною цивільного / господарського законодавства, що не виключає можливості застосування до правовідносин, які регулює цей спеціальний Закон (у цьому випадку стаття 20), норм ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.

Установлення у статті 20 Закону про банкрутство спеціальних наслідків визнання правочинів недійсними та спростовування майнових дій боржника не виключає можливості застосування приписів статті 388 ЦК України "Право власника на витребування майна від добросовісного набувача".

Можливість звернення до суду в порядку статті 388 ЦК України належить ліквідатору банкрута відповідно до приписів статті 41 Закону про банкрутство.

Застосування приписів статті 388 ЦК України як наслідків визнання правочинів недійсними та спростування майнових дій в порядку статті 20 Закону про банкрутство є можливим за умов:

1) наявності (доведеності) обставин, які вказують на неможливість (неефективність) застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 20 Закону про банкрутство (відсутність майна, коштів у кредитора, наявність інших обставин);

2) вибуття спірного майна з володіння боржника (банкрута у справі) поза його волею;

3) доведеності обставин, які дають підстави для застосування в межах справи про банкрутство положень статті 388 ЦК України (як наслідок застосування приписів статті 20 Закону про банкрутство);

4) наявності доведеного статусу власника спірного майна;

5) якщо такий спосіб захисту буде визнаний судом найбільш ефективним у конкретному випадку за наявності відповідних доказів у справі.

Такий висновок містить постанова ВС від 20.02.2020 у справі № 922/719/16.

Таким чином, Верховний Суд розширив арсенал можливих дій при визнанні правочину недійсним ще й положеннями статті 388 ЦК України, що має надати більш широкий інструментарій для захисту інтересів учасників у справі про банкрутство.

Обчислення та перебіг позовної давності у справі про банкрутство

Судова палата для розгляду справ про банкрутство КГС ВС відступила від правової позиції, викладеної в постановах від 26.04.2018 у справі № 38/5005/5752/2012 та від 22.08.2018 у справі № 04/01/5026/1089/2011, і сформулювала такі правові позиції.

Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюються і на звернення арбітражного керуючого (ліквідатора) до суду із заявою про захист інтересів боржника. Тому при визначенні початку перебігу позовної давності у спорі за вимогами боржника/арбітражного керуючого не допускається врахування як обставин дати відкриття провадження у справі про банкрутство та дати призначення (заміни кандидатури) арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), оскільки ні Закон про банкрутство (положення якого втратили чинність), ні чинний КзПБ не встановлюють спеціальних норм про позовну давність (у тому числі щодо звернення до суду арбітражного керуючого із заявою про визнання недійсними правочинів, укладених боржником). Отже, до цих правовідносин застосовуються загальні норми позовної давності.

У спірних правовідносинах суб'єктом прав є боржник, а не арбітражний керуючий (ліквідатор), а тому, визначаючи початок перебігу позовної давності, слід враховувати, коли про порушене право дізнався або міг дізнатися боржник в особі уповноваженого органу.

Наведене в пункті 2 частини першої статті 263 ЦК України загальне правило щодо зупинення позовної давності не поширюється на вимоги та правовідносини, що не пов'язані з грошовими вимогами кредиторів у справі про банкрутство, а тому закріплене в частині третій статті 19 Закону про банкрутство положення щодо зупинення позовної давності не може застосовуватися як передбачена законом підстава у межах зазначеного загального правила, а саме до всіх інших правовідносин та спорів, що виникають у справі про банкрутство і не пов'язані зі спором про грошові вимоги кредиторів.

У зв'язку цим КГС ВС вважав за необхідне відступити від правової позиції, викладеної в постановах КГС ВС від 26.04.2018 у справі № 38/5005/5752/2012 та від 22.08.2018 у справі № 04/01/5026/1089/2011, відповідно до якої при вирішенні спорів про визнання недійсними правочинів з продажу майна боржника, з урахуванням норми пункту 2 частини першої статті 263 ЦК України, перебіг строку позовної давності зупиняється під час дії мораторію на задоволення вимог кредиторів - з моменту порушення справи про банкрутство.

Вирішуючи питання про поважність причин пропуску позовної давності при зверненні особи (позивача) до суду за захистом порушеного права у спорі, стороною якого є боржник, що розглядається у межах справи про банкрутство, суди мають виходити з їх об'єктивного, а не суб'єктивного характеру, тобто з обставин, які підтверджують ці причини та вказують на існування об'єктивної перешкоди для боржника своєчасно звернутися за захистом порушеного права.

КГС ВС дійшов висновку, що у спорі, який вирішується у справі про банкрутство, обставини відкриття провадження у справі про банкрутство та призначення арбітражного керуючого самі по собі (за відсутності інших обставин) не можуть розглядатися судами як виняток, свідчити про об'єктивність перешкоди для заявника звернутися до суду за захистом порушеного права у межах позовної давності і, відповідно, бути поважною причиною пропуску цього строку.

Такі висновки викладені у постанові ВС від 17.03.2020 у справі № 10/5026/995/2012

Отже, в питаннях, що стосуються позовної давності у справах про банкрутство, Верховний Суд звузив та деталізував відповідні підстави. Тому, слід бути більш уважним та прискіпливим під час формування правової позиції з цього питання та керуватися актуальною практикою Верховного Суду.

Умови та підстави вжиття заходів забезпечення вимог кредиторів у справі про банкрутство

Цей правовий висновок слід враховувати при застосуванні частини першої статті 40 КзПБ, якою передбачено, що господарський суд має право за клопотанням сторін або учасників справи чи за своєю ініціативою вжити заходів до забезпечення вимог кредиторів.

Розглядаючи заяви (клопотання) учасників справи про вжиття заходів забезпечення у справі про банкрутство на стадії ліквідаційної процедури, господарські суди мають надати оцінку доцільності, адекватності та співмірності відповідних заходів забезпечення з огляду на фактичні обставини справи, а також добросовісності дій (поведінки) учасників справи, керуючись принципами законності, диспозитивності, пропорційності та справедливого балансу інтересів кредиторів та боржника. Обираючи конкретні заходи забезпечення, суди повинні керуватися як нормами спеціального закону (стаття 38 Закону про банкрутство), так і приписами процесуального закону (статті 2, 14, 15, 73, 86, 136, 137, 140 ГПК України).

Установлена абзацом восьмим частини першої статті 38 Закону про банкрутство заборона на накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном боржника, визнаного банкрутом, за колом осіб поширюється на суб'єктів, яким законодавством надано повноваження на накладення арештів (інших обмежень) на майно фізичних та юридичних осіб, зокрема органи державної виконавчої служби, реєстраційні та правоохоронні органи, їх посадових осіб.

Отже, господарський суд, який розглядає справу про банкрутство, зокрема на стадії апеляційного розгляду справи, не позбавлений процесуального права вжити за клопотанням кредитора заходів забезпечення його вимог у справі про банкрутство шляхом накладення заборони на відчуження майна боржника в ліквідаційній процедурі, зважаючи на доводи кредитора і фактичні обставини справи, а також керуючись принципами законності, диспозитивності і пропорційності відповідно до статей 2, 14, 15 ГПК України та враховуючи інтереси кредиторів і боржника у справі про банкрутство.

Про це йдеться у постанові ВС від 13.02.2020 у справі № 50/790-43/173.

Господарський суд за клопотанням розпорядника майна, кредиторів або з власної ініціативи може заборонити боржнику вчиняти без згоди арбітражного керуючого правочини, а також зобов'язати боржника передати цінні папери, майно, інші цінності на зберігання третім особам, вчинити чи утриматися від вчинення певних дій або вжити інших заходів для збереження майна боржника (у тому числі шляхом позбавлення боржника права розпорядження його нерухомим майном або цінними паперами без згоди розпорядника майна або суду, який розглядає справу про банкрутство; накладення арешту на конкретне рухоме майно боржника), про що виноситься ухвала.

Таким чином, Верховний Суд додатково роз'яснив умови та підстави вжиття заходів забезпечення вимог кредиторів у справі про банкрутство, що доцільно брати до уваги при участі у справах про банкрутство.

Заміна кредитора у справі про банкрутство на стадії апеляційного провадження

Цей правовий висновок слід враховувати при застосуванні статті 43 КзПБ, якою передбачено, що у разі вибуття чи заміни кредитора у справі про банкрутство господарський суд за заявою правонаступника або іншого учасника (учасників) справи здійснює заміну такої сторони її правонаступником на будь-якій стадії провадження у справі.

Положення статті 21 Закону про банкрутство не встановлюють обмеження повноважень апеляційного суду щодо заміни кредитора правонаступником на стадії апеляційного розгляду справи. Аналіз приписів статті 52, частини другої статті 269 та частини другої статті 281 ГПК України дозволяє дійти висновку, що до повноважень апеляційного суду належить вирішення клопотань та заяв учасників справи шляхом дослідження доказів та обставин справи, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі, клопотанні, заяві; апеляційний суд має право здійснити процесуальну заміну учасника провадження у випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір.

Отже, звернення під час провадження у справі про банкрутство нового кредитора до суду апеляційної інстанції про заміну первісного кредитора, вимоги якого визнані та включені до реєстру вимог кредиторів, правонаступником за наявності апеляційного провадження не виходить за межі повноважень апеляційного суду, а також надає можливість особі, до якої перейшли права кредитора боржника, набути статус учасника провадження у справі про банкрутство (нового кредитора) для належного захисту власних майнових прав та інтересів у процедурі банкрутства і прискорює в цілому розгляд справи про банкрутство.

Відповідна позиція міститься в постанові ВС від 27.02.2020 у справі № 911/806/17.

Отже, Верховний Суд підтвердив можливість здійснити заміну кредитора правонаступником на стадії апеляційного розгляду справи про банкрутство.