З прийняттям нової редакції Господарського процесуального кодексу від 03.10.2017 року питання допуску свідків до участі в господарському процесі перейшло з площини теоретичних дискусій можливості та необхідності запровадження до застосування цього засобу доказування у щоденній практичній діяльності кожного юриста.
Не вдаючись до аналізу доцільності інституту допиту свідків у господарському процесі, спробуємо з ним розібратися та визначити можливості застосування.
Згідно зі статтею 66 Господарського процесуального кодексу свідком може бути будь-яка дієздатна фізична особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. Водночас свідкові надається право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за відсутності заперечень учасників справи або в інших випадках незалежно від заперечень учасників справи, зокрема через хворобу, похилий вік, інвалідність або з інших поважних причин за відповідного дозволу суду.
Свідок може бути викликаний до суду шляхом вручення судом ухвали про виклик учаснику справи, а у справах про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, та про визнання торговельної марки (знака для товарів послуг) добре відомою через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання.
Кодексом встановлено ряд обмежень щодо того, хто не може бути допитаний як свідок. Поряд із категорією осіб, які зазвичай не можуть бути допитані як свідки – священнослужителі, недієздатні особи, особи, які надають професійну правничу допомогу (адвокати); судді щодо обставин обговорення в нарадчій кімнаті, особи, які мають дипломатичний імунітет, без їхньої згоди; особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно з міжнародними договорами України, новим Кодексом впроваджено неможливість допиту присяжних щодо обставин нарадчої кімнати (хоча норми господарського процесуального закону взагалі не знають таких учасників процесу) та осіб, які надають послуги посередництва (медіації) під час проведення позасудового врегулювання спору, про такі відомості.
Враховуючи специфіку підвідомчості справ господарським судам, важко уявити навіть теоретичну можливість допиту священнослужителя або присяжного щодо фактичних обставин господарської справи. Тому встановлення таких обмежень є недоцільним, хоча і зумовлене встановленими імунітетами свідків.
Якщо ж свідок врешті-решт з'явився за викликом до суду, то він не має права відмовитися давати показання, крім показань щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб), які можуть спричинити настання юридичної відповідальності для нього або таких членів сім'ї чи близьких родичів. У разі відмови давати показання свідок зобов'язаний повідомити причини відмови.
Кодексом встановлено ще одну категорію осіб, яких може бути допитано як свідків. Так, відповідно до ч. 3 ст. 87 Господарського процесуального кодексу сторони, треті особи та їх представники за їхньою згодою, в тому числі за власною ініціативою, якщо інше не встановлено цим Кодексом, можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.
Закон визначає, що такий допит здійснюватиметься через письмове опитування учасників справи. Так, статтею 90 передбачено, що учасник справи має право поставити в першій заяві по суті справи (позовна заява чи відзив на позов) або у додатку до неї 10 запитань іншому учаснику про обставини, що мають значення для справи. Учасник, якому поставив питання інший учасник, зобов'язаний дати вичерпну відповідь окремо на кожне питання по суті. Учасник справи має право відмовитися від відповіді на запитання, якщо воно не стосується обставин, що мають значення для справи. При цьому відповіді на запитання мають бути подані учасником не пізніше як за п'ять днів до підготовчого засідання, а у справі, що розглядається в порядку спрощеного провадження, за п'ять днів до першого судового засідання. Копія такої заяви свідка у той самий строк надсилається учаснику справи, який поставив письмові запитання.
Водночас практична реалізація цієї новели викликає великі сумніви. Фактично з її змісту вбачається, що на свідка покладається обов'язок з'ясування того, чи мають значення для справи обставини, про які його запитує інший учасник, що, на нашу думку, є перерозподілом обов'язків щодо встановлення обставин та об'єктивної істини справи із суду на свідка.
На наш погляд, запровадженням інституту допиту свідків Господарський процесуальний кодекс поставив ще більше питань щодо застосування засобів доказування, ускладнивши доступ до правосуддя.
Відтепер задля допиту свідка в суді заінтересованій стороні доведеться докласти певних зусиль.
Відтак, згідно з положеннями нового Господарського процесуального кодексу показання свідка мають бути викладені ним письмово у спеціальному документі – заяві свідка (ч. 1 ст. 89).
Вимоги до заяви встановлюються імперативними приписами статті 88, відповідно до якої в ній мають бути зазначені ім'я (прізвище, ім'я та по батькові), місце проживання (перебування) та місце роботи свідка, поштовий індекс, реєстраційний номер облікової картки платника податків свідка за його наявності або номер і серія паспорта, номери засобів зв'язку та адреси електронної пошти (за наявності), обставини, про які відомо свідку, джерела обізнаності свідка щодо цих обставин, а також підтвердження свідка про обізнаність із змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань та про готовність з'явитися до суду за його викликом для підтвердження своїх свідчень.
Підпис на такій заяві обов'язково має бути нотаріально посвідчено. Зрозуміло, що витрати на таке посвідчення справжності підпису не включено до складу судових витрат, отже їх нестиме заінтересована сторона. Але з такого правила є один виняток: нотаріальне посвідчення підпису сторін, третіх осіб, їх представників, які дали згоду на допит їх як свідків, у заяві не вимагається.
У процесі аналізу вимог до заяви свідка та порядку її подання до суду можна дійти висновку, що вона за своєю суттю є письмовим доказом, оскільки суд викликатиме свідків для безпосереднього допиту в суді лише в окремих випадках і здійснюватиме дослідження показань свідка згідно з його вільними письмовими поясненнями, викладеними в ній. Такі умовиводи виходять зі статті 91 Господарського процесуального кодексу, згідно з якою письмовими доказами є документи, що містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Законодавець надав можливість свідкові безпосередньо з'явитися до суду для допиту тільки в тому разі, якщо обставини в його заяві суперечать іншим доказам або викликають сумнів. При цьому суд визначив, що в разі якщо свідок без поважних причин не з'явився на судове засідання або не взяв участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції, суд не бере до уваги його показання. Водночас, враховуючи суб'єктивне ставлення суду до поважності причини пропуску судового засідання, можна припустити, що заінтересовані сторони зловживатимуть правом допиту свідка в суді з метою затягування процесу.
Якщо ж заява свідка є письмовим доказом, то логічно припустити, що учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом, що, нашу думку, є абсурдним та протирічить ролі свідка як засобу доказування.
На противагу таким очевидним юридичним ляпам, Господарський процесуальний кодекс здійснив певні позитивні застереження щодо виключення зловживання показаннями свідків. Так, у заяві свідка необхідно обов'язково повідомити суд про джерела обізнаності свідка щодо обставин справи, у якій він дає свідчення, що, на думку суду, мало б виключати недостовірність доказів. Крім того, заслуговує на увагу норма Кодексу, яка встановлює, що на підставі показань свідків не можуть установлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у певних документах. Законом можуть бути визначені інші обставини, які не можуть установлюватися на підставі показань свідків.
Звісно, застереження в Кодексі щодо того, що на підставі показань свідків не можуть встановлюватися факти, які з огляду на закон або звичай установлюються в документах, недостатньо для запобігання використанню свідків для затягування розгляду справ і маніпулювання доказовою базою недобросовісними учасниками процесу, проте й наявність прямої вказівки дасть стороні-опоненту можливість для заперечень щодо заяви свідку.
Ще однією проблемою є те, що характер господарських правовідносин і специфіка спорів, підвідомчих господарському суду, свідчать про те, що лише певні категорії спорів потребуватимуть показань свідка. Наприклад, застосування такого засобу доказування у спорах про стягнення боргу, у кредитних спорах, при визнанні правочинів недійсними з підстав порушення закону та у випадках, коли всі факти, необхідні для обґрунтування вимог, можуть бути доведені виключно на підставі письмових доказів, є фактично неможливим.
З іншого боку, аналіз єдиного реєстру судових рішень та судової практики показав, що найбільш часто письмові та усні пояснення від осіб, які хоч і не мали спеціального статусу в розумінні доказів Господарського процесуального кодексу 1991 року, досліджувались судом у корпоративних спорах, спорах про визнання угод неукладеними та щодо поставки товарів.
Юридична наука виходить з того, що цінність свідка полягає в його безпосередньому об'єктивному сприйнятті обставини справи за допомогою органів чуттів і відсутності юридичної зацікавленості у вирішенні справи. І саме з огляду на своє нейтральне становище людина здатна об'єктивно та правильно засвідчити події і факти так, як вони дійсно відбувалися.
Але зазвичай у господарському судочинстві справи, в яких можуть бути використані показання свідків, зумовлюють наявність між свідком і стороною певних взаємозв'язків. Так, наприклад, через трудові відносини працівники підприємства можуть давати неправдиві показання через побоювання втратити роботу або конфлікт інтересів з керівництвом або через наявність власної зацікавленості в результаті корпоративного спору тощо.
Тому логічно було б обмежити застосування такого засобу доказування прямою вказівкою на ті предмети спорів, де вони не можуть бути застосовані. Наприклад, передбачити, що в кредитних спорах тощо застосування показань свідків не допускається.
Показання свідків можуть та повинні слугувати важливим джерелом установлення обставин справи. Але запровадження інституту свідка доцільне лише за умови чіткого врегулювання процедури, розуміння відмінності господарського процесу від інших.
Так, у Господарському процесуальному кодексі немає жодної з гарантій реалізації права сторони на формулювання запитань свідкові, фіксацію порушень процедури, що впливає на правдивість показань свідка. Крім того, застосування заяви свідка та можливість витребування її як письмового доказу взагалі є новелою в законі та викликає безліч труднощів у правозастосовній діяльності. Фактично можна дійти висновку про те, що процедура допиту свідків у господарському процесі розрахована тільки на показання заінтересованих осіб.
Звичайно, практика застосування цього інституту доказування в господарському процесі виявить ще не одну практичну проблему. На нашу думку, законодавцеві неодноразово необхідно буде вносити зміни до зазначених статей для можливості уникнення формалізму та зловживання процесуальними правами, унормування процедури допиту свідків.
Водночас розширення засобів доказування в господарському процесі у зв'язку із запровадженням інституту допиту свідків є позитивним моментом, який покликаний лібералізувати процес і наблизити його до європейських стандартів.