logo-image
Факторинг vs відступлення права вимоги: чи поставлена фінальна крапка у тривалій дискусії?
Автор: Анна Гнип
Джерело: Юридична газета online, 24 березня 2021 р.

Здається, питання співвідношення, конфлікту та можливості паралельного існування договорів про відступлення права вимоги та факторингу зародилося разом з прийняттям Цивільного кодексу України. Саме ним у 2003 р. вперше було законодавчо закріплено поняття факторингу та покладено початок тривалої боротьби двох видів договорів.

Звичайно, питання розмежування різних договорів не є унікальним для цивільного права. Чому ж тоді саме факторинг та відступлення права вимоги не сходять з вуст судів вищих інстанцій уже багато років, а сторінки юридичних видань знову й знову повертають нас до цих термінів?

Тим, хто не вперше долучається до теми, відомо, що проблематика розмежування цих договорів викликана, в першу чергу, віднесенням послуг факторингу до категорії фінансових послуг, тому коло суб'єктів, що вправі їх надавати, обмежене фінансовими установами. Таке обмеження викликає постій ні питання щодо того, чи можуть фізичні та юридичні особи без спеціального статусу укладати договори про відступлення права вимоги та на яких саме умовах.

Законодавче визначення  факторингу та відступлення права вимоги

Для початку коротко згадаємо природу обох видів договорів. Так, договір про відступлення права вимоги (цесію) передбачає наступні основні критерії:

• може бути укладений між будь-якими учасниками цивільних відносин;

• передбачає заміну кредитора у зобов'язанні;

• предметом є передання права вимоги за будь-яким зобов'язанням (включаючи не грошові) від однієї особи до іншої;

• за передання права вимоги може справлятися плата у будь-якій формі (купівля-продаж права вимоги).

У свою чергу, для договору факторингу закон висуває наступні вимоги:

• укладається між фактором — фінансовою установою з правом здійснення факторингових операцій та клієнтом — суб'єктом підприємницької діяльності;

• передбачає заміну кредитора у зобов'язанні;

• предметом є передання фактором грошових коштів клієнту у якості фінансування, що здійснюється за плату та з переданням клієнтом фактору права грошової вимоги до третьої особи.

Кодекс досить широко регулює окремі умови договорів факторингу, однак вони не пов'язані з предметом договору та його розмежуванням з договором цесії, а відтак, ми не будемо розглядати їх детально.

 Платність та фінансування як камені спотикання науковців та практиків

Опустимо очевидно відмінні риси згаданих договорів та зосередимось на їх найбільш спільних характеристиках.

Ключові риси договору факторингу, не пов'язані з суб'єктним складом, такі:

 1) передання клієнтом фактору права виключно грошової вимоги;

 2) сплата фактором клієнту грошових коштів за отримане право вимоги (фінансування);

3) надання клієнтом фактору у будь-який спосіб плати за надане фінансування.

Варто зазначити, що уточнення щодо можливості надання клієнтом плати у будь-який передбачений договором спосіб було внесене до Кодексу спеціальним законом у 2010 р., що саме по собі свідчить про неоднозначність законодавчих положень та необхідність більш чіткого правового регулювання вже в той період.

Однак договір факторингу — це фінансова послуга, за отриманням якої звертаються далеко не завжди. Особливо, якщо мова йде про необхідність проведення окремих операцій між партнерами або якщо особа, що виявила бажання отримати (придбати) право вимоги, вже знайдена.

На практиці дуже час то зустрічаються ситуації, коли право грошової вимоги передається за оплатним договором цесії. Тобто новий кредитор сплачує поперед ньому кредитору грошові кошти в певній сумі. Положення Кодексу, що регулюють відносини купівлі-продажу, не встановлюють порядку визначення ціни такого договору. Більше того, ціна договору за загальним правилом визначається на розсуд його сторін.

Відтак, прямої заборони на визначення ціни права грошової вимоги, що відступається на підставі договору цесії, у розмірі меншому, ніж номінальний розмір таких вимог, законом не встановлено.

Водночас отримання права грошової вимоги у розмірі більшому, ніж сума сплачених за нього коштів, призводить до отримання новим кредитором вигоди. Питання, що вже багато років турбує правників, полягає в тому, чи може така вигода розцінюватися як «плата» новому кредитору (потенційному фактору), що є обов'язковою та кваліфікуючою умовою договору факторингу.

Цим питанням вже багато років задаються науковці, юристи-практики та суди. І варто сказати, що єдиної позиції ми не могли спостерігати більше 15 років, що минули з моменту появи факторингу як договору окремого виду.

Чи остаточна відповідь Верховного Суду?

Звичайно, коли закон не дає чіткої відповіді на питання, ми звертаємося до судової практики. А протягом останніх 3 років ми не просто шукаємо в ній підказки, а й сподіваємося знайти чітку відповідь, що буде остаточною для всіх подальших випадків застосування та тлумачення закону.

Розглядаючи практику Верховного Суду в справах, пов'язаних з конфліктом договорів цесії та факторингу, легко зрозуміти, що питання все ще залишає за собою шлейф дискусійності. Різні суди, колегії та палати продовжують приймати різні за змістом рішення, щоразу по-новому тлумачити норми закону та відступати від викладених раніше позицій. Намагаючись визначити, чи поставлено остаточну крапку в питанні розмежування вказаних видів договорів, акцентуємо увагу на позиціях Великої Палати Верховного Суду як очевидно найбільш стійких та загальнообов'язкових висновках.

Є декілька рішень Великої Палати Верховного Суду, що так чи інакше зачіпають питання факторингу. Однак найбільш цікавим для нас є висновок, викладений у постанові від 11 вересня 2018 р. у справі №909/968/16 (провадження №12-97гс18). Ключові позиції щодо розмежування договорів цесії та факторингу, зазначені в цьому рішенні, наступні:

• ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному — наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю;

• якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні;

• договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану фінансову послугу;

• плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається;

• уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором, банк отримав фінансування, а новий кредитор, укладаючи вказаний договір, набув право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги. Така різниця виразилася в отриманні новим кредитором від первісного кредитора таких прав щодо боржника:

а) права вимоги на стягнення (отримання) від боржника будь-яких грошових нарахувань та вимог, у т. ч. передбачених кредитним договором заходів відповідальності, які виникли у первісного кредитора до боржника до моменту укладення цього договору;

 б) права вимоги, які випливають з факту неналежного виконання боржником умов кредитного договору, в т. ч. право на дострокове стягнення суми кредиту, процентів та інших пов'язаних з цим сум;

 в) права будь-яких інших вимог згідно генерального договору та кредитного договору. Підтверджено, що саме новий кредитор отримав прибуток від обміну своїх грошових коштів на дебіторську заборгованість боржника перед первісним кредитором;

• наведене свідчить про те, що укладений між первісним та новим кредиторами оспорюваний договір за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу.

З цитованих положень очевидно, що Велика Палата Верховного Суду ще у 2018 р. чітко та однозначно висловила позицію, за якою передання права грошової вимоги з отриманням первісним кредитором від нового кредитора плати у розмірі меншому, ніж номінальна вартість такої вимоги, є факторинговою опера цією. Більше того, уважно читаючи рішення суду, бачимо, що не тільки дисконт, наданий новому кредиторові при придбанні права вимоги, розцінюється як плата потенційному фактору, але й навіть передання права на стягнення додаткових нарахувань, процентів тощо, якщо їх суми не були в повній мірі компенсовані первісному кредитору.

Виправданість ризику укладення оплатної цесії з дисконтом

Чому ж тоді й сьогодні це питання продовжують обговорювати, договори цесії з дисконтом все ще укладають, а спори про визнання їх недійсними й досі з'являються в судах? Насправді, незважаючи на наявність досить чіткої позиції Великої Палати Верховного Суду з цього приводу, рішення судів продовжують породжувати нові й альтернативні способи тлумачення норми. Суди, розглядаючи окремі справи, знаходять специфічні обставини, час від часу приходячи до висновків, які не в повній мірі відповідають викладеній позиції Верховного Суду. Навіть серед рішень касаційної інстанції, прийнятих вже після опублікування позиції Великої Палати, можна знайти певні «виключення з загального правила».

Однак загалом можна говорити про те, що вищою судовою інстанцією сформовано правову позицію, яка має бути єдиною при тлумаченні та застосуванні норм закону, що регулюють факторинг та цесію. І ця позиція свідчить про те, що відступлення права вимоги з дисконтом є ознакою факторингової операції, а відтак, передбачає наявність спеціального суб'єктного складу та дотримання інших умов, що висуваються законом до договору факторингу.

Укладаючи такий договір, ми наражаємось до істотний ризик майбутнього оскарження його в судовому порядку. При цьому варто звернути окрему увагу на те, що позивачем може виступати не лише сторона договору, а й боржник, право вимоги до якого передається.

Тому завжди існує фактор «третьої особи», дії якої не можуть попередити сторони договору.

Темна тема
Світла тема
Великі шрифти
Нормальні шрифти