logo-image
Зміна концепції у визначенні критеріїв розмежування юрисдикції судів: крок назустріч захисту прав кредиторів
Автор: Олег Самсонович
Джерело: Юрист і Закон,26 липня 2018 року
Завантажити

У статті розглядаються проблеми розмежування юрисдикції спорів про стягнення з фізичної особи заборгованості за договором поруки, який забезпечує виконання господарського зобов'язання.

Інститут фінансової поруки як один із видів забезпечення виконання грошового зобов'язання широко застосовується у сфері кредитування фізичних і юридичних осіб.

Однак на практиці перед кредитором, яким у таких правовідносинах найчастіше є банк, постає запитання: як найефективніше захистити свої права у випадку, коли позичальник порушив взяті на себе зобов'язання з повернення отриманих кредитних коштів, а фінансовий поручитель відмовляється задовольнити вимогу кредитора у добровільному порядку.

Вирішення питання щодо стягнення заборгованості з позичальника та фінансового поручителя, які є юридичними особами, не викликає у кредитора особливих труднощів, оскільки в такому разі кредитору достатньо пред'явити один позов до господарського суду за місцезнаходженням одного з відповідачів з вимогою про солідарне стягнення заборгованості за кредитом.

Судовий захист кредитором свого порушеного права за наведеного вище суб'єктного складу учасників правовідносин є достатньо ефективним (не беручи до уваги недолугість існуючої процедури виконання судових рішень органами ДВС і приватними виконавцями), швидким (припускаючи, що спір розглядатиметься судом у встановлені процесуальним кодексом строки) і при цьому економним (враховуючи те, що позивач у цьому випадку сплачує судовий збір за подання одного позову, фактично пред'являючи вимоги до двох боржників одночасно).

Зовсім іншою є ситуація із судовим захистом прав кредитора-банку в разі, коли позичальником є юридична особа, а фінансовим поручителем – фізична особа, яка не є підприємцем.

Донедавна кредитори-банки, керуючись нормами старої редакції Господарського(статтями 112) та Цивільного (статтями 1516) процесуальних кодексів України, а також правовими висновками Верховного Суду України, змушені були пред'являти два позови про стягнення заборгованості: перший – до позичальника в господарський суд, другий – до фінансового поручителя в суд загальної юрисдикції.

Неможливість пред'явлення до господарського суду одного позову з вимогою про солідарне стягнення заборгованості з юридичної та фізичної осіб була обумовлена тим, що стара редакція ГПК України обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких було віднесено спори щодо приватизації державного й комунального майна, а також спори у справах, що виникають із корпоративних відносин.

Однак така ситуація зазнала кардинальних змін після впровадження в дію нової редакції процесуальних кодексів, у яких було дещо змінено критерії розмежування юрисдикцій між загальними і спеціальними (господарськими) судами та, відповідно, розширено (деталізовано) перелік справ, підвідомчих господарським судам.

Зокрема, у новій редакції ГПК України юрисдикцію господарських судів визначено Главою 2 Розділу І, вона включає предметний і суб'єктний (підвідомчість), територіальний та інстанційний (підсудність) критерії.

Проаналізувавши зміст статті 20 нової редакції ГПК України, доходимо висновку, що законодавець фактично відступив від раніше прийнятої концепції розмежування юрисдикції господарських судів переважно за суб'єктним критерієм і доповнив натомість виключний перелік справ, які підлягають розгляду за правилами господарського судочинства незалежно від суб'єктного складу їх учасників.

Тож пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають під час укладання, зміни, розірвання й виконання правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці.

З буквального змісту норми п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України фактично випливає, що починаючи з 15.12.2017 господарським судам підвідомчі будь-які спори, що виникають із господарських договорів (тобто таких, що укладені між юридичними особами у процесі здійснення ними господарської діяльності), а також спори щодо правочинів, які хоча й укладені між юридичною та фізичною особами, проте забезпечують виконання господарського зобов'язання.

Та чи дійсно з прийняттям нової редакції ГПК України справи у зазначених вище спорах про солідарне стягнення кредитної заборгованості з позичальника – юридичної особи та фінансового поручителя – фізичної особи або й взагалі про стягнення заборгованості виключно з фізичної особи – поручителя стали підвідомчі господарським судам?

Слід зазначити, що формулювання норми п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України, хоч і є достатньо однозначним і зрозумілим, проте викликає сумніви стосовно того, якою все-таки є норма другої частини речення в контексті визначення повноважень господарського суду на розгляд спорів між юридичною та фізичною особою, яка не є підприємцем, щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання господарського зобов'язання – заборонною чи уповноважувальною?

Відповідаючи на це запитання, необхідним є застосування граматичного способу тлумачення норм права, який дає змогу з'ясувати зміст норми права на підставі засобів граматичного й лексичного аналізу її словесного формулювання.

Зокрема, норму п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України викладено у формі складного речення, яке складається з двох простих речень, поєднаних сполучником "а також".

Враховуючи те, що сполучник "а також" є сурядним (єднальним), то, відповідно, речення загалом є складносурядним, а кожна з частин цього речення (до та після сполучника) – рівноправною за своїм змістом і незалежною одна від одної.

Із викладеного випливає, що норму п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України слід тлумачити як таку, що відносить до підвідомчості господарського суду справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні правочинів у господарській діяльності; 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці.

При цьому вжите в п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України словосполучення "крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем" (суб'єктний критерій) відноситься саме до першої самостійної частини речення та, відповідно, обмежує юрисдикцію господарських судів стосовно розгляду справ у спорах, що виникають під час укладання, зміни, розірвання й виконання правочинів у господарській діяльності.

В іншому випадку, передбаченому другою частиною речення, суб'єктний критерій застосуванню не підлягає, а тому суд, вирішуючи питання про можливість розгляду спору про стягнення з фізичної особи – поручителя заборгованості за правилами господарського судочинства, повинен виходити виключно з того, яке саме зобов'язання (господарське чи цивільне) забезпечується відповідною порукою, незважаючи на суб'єктний склад сторін договору поруки.

Таким чином, на підставі вищевикладеного доходимо висновку, що спір щодо стягнення заборгованості з фінансового поручителя – фізичної особи за правочином, укладеним для забезпечення виконання господарського зобов'язання, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України підлягає розгляду за правилами господарського судочинства та на такі правовідносини поширюється юрисдикція господарських судів.

Підтвердженням правильності висловленого вище твердження стосовно підвідомчості господарським судам спорів про стягнення заборгованості з фізичної особи, яка не є підприємцем, за договором поруки, який забезпечує виконання господарського зобов'язання, є висновок Великої Палати Верховного Суду, що міститься у постанові від 13.03.2018 р. у справі № 415/2542/15-ц, який фактично поставив крапку в тільки-но розпочатих дискусіях юридичної спільноти.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши зміст п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України, дійшла таких висновків:

"63. З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

64. Відтак, з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання".

Хоча вказані висновки Великої Палати Верховного Суду зроблені у справі, предметом розгляду якої були вимоги про солідарне стягнення заборгованості з юридичної та фізичних осіб, вказане, проте, не виключає необхідності їх урахування судами під час вирішення питання про підвідомчість спору про стягнення заборгованості виключно з фізичної особи – поручителя без пред'явлення одночасно вимог до позичальника – юридичної особи, з огляду на єдину для обох випадків підставу застосування відповідної норми п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України – спір із фізичною особою стосується виконання договору поруки, укладеного для забезпечення основного зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи.

ВИСНОВОК:

Підсумовуючи, слід зазначити, що зміна концепції у визначенні критеріїв розмежування юрисдикції судів, що знайшло своє відображення в нових редакціях Цивільного та Господарського процесуальних кодексів, є досить прогресивним явищем. Якщо взяти за приклад досліджувану ситуацію, то законодавець, відступивши виключно від суб'єктного розмежування юрисдикції цивільних і господарських судів щодо розгляду спорів із фізичною особою, яка є поручителем у господарському зобов'язанні, тим самим посприяв кредиторам – юридичним особам, які раніше змушені були нести додаткові судові витрати й супроводжувати велику кількість однотипних територіально "розкиданих" судових справ у судах різної юрисдикції, у вирішенні єдиного питання – захисті та відновленні їхніх порушених прав.

Темна тема
Світла тема
Великі шрифти
Нормальні шрифти