logo-image
Суддя як медіатор в сімейних спорах
Автор: Юрій Некляєв
Джерело: Юрист & Закон. – №24. – 11 липня 2019 року
Завантажити

Юридичній спільноті (та й не тільки) відомо, що сімейні спори є одними з найбільш емоційно напружених. Судові засідання в сімейних справах зазвичай довготривалі та стають для сторін і їхніх представників справжнім випробуванням на міцність та стійкість нервової системи. Нерідко під час розгляду справи судом конфлікт і взаємна неприязнь між сторонами лише посилюються, а судове рішення (з урахуванням тривалості розгляду справ) урешті-решт не задовольняє одну зі сторін, а інколи й обидві. Тож задля збереження нормальних стосунків між сторонами процесу в українській правовій системі є деякі альтернативні способи вирішення сімейних спорів.

До альтернативних способів позасудового врегулювання сімейних спорів належать передусім переговори сторін і медіація. Медіація в сімейних справах є поширеним способом позасудового вирішення спору, що передбачає залучення до участі у справі третьої незалежної особи – медіатора, завданням якого є віднайти такий шлях вирішення конфлікту, який однаковою мірою влаштує обидві сторони конфлікту.

У разі гострого конфлікту між сторонами звернення до суду зазвичай відбувається відразу, без використання механізмів позасудового врегулювання. Утім національне законодавство не забороняє сторонам (до певного моменту) мирно врегулювати і той спір, що вже перебуває на розгляді суду. Так, альтернативним способом вирішення спору в межах розпочатого судового процесу є його врегулювання за участю судді. Ця процедура – новела процесуального законодавства України, що передбачена гл. 4 розд. ІІІ ЦПК України.

Врегулювання спору за участю судді передбачає проведення спільних та/або закритих нарад. Спільні наради відбуваються за участю обох сторін, їхніх представників і судді, закриті – з кожною стороною окремо. У процесі врегулювання спору суддя є посередником між сторонами конфлікту, виконуючи, по суті, роль медіатора. Завданням судді є з'ясування дійсних намірів сторін, їхніх позицій, виявлення передумов конфлікту. Під час нарад суддя з'ясовує підстави та предмет позову, підстави для заперечень, роз'яснює сторонам предмет доказування за категорією розглядуваного спору, пропонує сторонам надати пропозиції щодо способів його мирного врегулювання та вчиняє інші дії, спрямовані на мирне врегулювання. ЦПК України передбачає, що суддя може запропонувати сторонам можливий спосіб мирного врегулювання конфлікту. Очевидно, що для українських суддів, для яких наведена процедура є абсолютно новою, проведення врегулювання спору сторін стає справді нелегким завданням, яке потребує спеціальної підготовки, умінь і навичок.

ЦПК України має всього 5 статей, якими встановлено загальні засади процедури врегулювання спору за участю судді. Звісно, що всі особливості такої процедури, зокрема етапи проведення закритих і спільних нарад, процесуальним законодавством не передбачено. Тож суддя самостійно керує процесом врегулювання спору, координує та спрямовує сторін, уживає заходів для їх примирення (наскільки це можливо).

ЦПК України обмежує свободу дій судді та сторін і закріплює загальні засади врегулювання спору за участю судді, які застосовують до справ всіх категорій. Основними з таких засад є:

1. Врегулювання спору за участю судді відбувається лише за згодою сторін.

Основним принципом врегулювання спору за участю судді є добровільність і вільне волевиявлення сторін. Про згоду між сторонами на проведення процедури врегулювання може свідчити подання ними відповідного спільного клопотання або подання клопотання однією із сторін, яке надалі підтримає інша сторона.

2. Врегулювання спору за участю судді відбувається до початку розгляду справи по суті.

Так, проведення процедури врегулювання не можливе після початку розгляду справи по суті. Якщо ж сторони подають клопотання після того, як суд закрив підготовче провадження та перейшов до розгляду справи по суті, суд буде змушений відмовити в задоволенні клопотання та продовжити розгляд справи в загальному порядку.

3. Врегулювання спору за участю судді триває в межах розумного строку, але не більше ніж 30 днів із дня постановлення ухвали про його проведення.

ЦПК України чітко обмежує часові межі процедури врегулювання, щоб мінімізувати ризики зловживання процесуальними правами з боку сторін. Строк проведення процедури врегулювання спору продовженню не підлягає (ст. 205 ЦПК), тобто, якщо примирення не досягнуто, суддя зобов'язаний припинити врегулювання спору, про що постановити відповідну ухвалу.

4. Врегулювання спору за участю судді не допускається, якщо у справу вступила третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Ця вимога ЦПК України цілком справедлива та спрямована на захист прав і законних інтересів третіх осіб у справі, які мають право на судове вирішення їхніх вимог щодо предмета спору.

5. Інформація, отримана будь-якою зі сторін, а також суддею під час проведення врегулювання спору, є конфіденційною.

З огляду на принцип конфіденційності, під час врегулювання спору за участю судді не ведуть протоколу наради та не здійснюють фіксування технічними засобами. Крім того, навіть учасникам нарад заборонено використовувати портативні аудіотехнічні пристрої, а також здійснювати фото- й кінозйомку, відео-, звукозапис. У контексті нерозголошення отриманої під час нарад інформації варто відразу наголосити на проблемному аспекті проведення так званих закритих нарад. Так, невизначеним на рівні ЦПК України залишається питання про те, чи можна допускати на закриті наради представників сторін. Актуальна судова практика відповідає на це питання ствердно: ухвалами судді викликають осіб, які беруть участь у справі, що передбачає участь в нарадах і представників.

6. У разі недосягнення сторонами мирного врегулювання спору за наслідками проведення врегулювання спору повторне врегулювання спору за участю судді не допускається.

Якщо протягом 30 днів із дня постановлення ухвали про врегулювання спору за участю судді досягти позитивного результату (примирення) не вдалося, суддя зобов'язаний припинити врегулювання. Про припинення врегулювання спору за участю судді постановляють ухвалу, яка оскарженню не підлягає. Водночас суддя вирішує питання про поновлення провадження у справі, а справу передають на розгляд іншому судді.

Як було зазначено, процедура врегулювання спору за участю судді існує в українському судовому процесі відносно недавно, тож практика розгляду клопотань про проведення процедури врегулювання спору за участю судді сформована недостатньо. Поміж тим у Єдиному реєстрі судових рішень є ухвали судів перших інстанцій про проведення процедури врегулювання (та одночасне зупинення провадження у справі) або про відмову в задоволенні відповідного клопотання. Ухвал про відмову в Реєстрі значно менше й мотивовані їх тим, що немає згоди обох сторін на проведення врегулювання, або пропуском строків подання клопотання (якщо його подано після початку розгляду справи по суті).

Ухвалою про задоволення клопотання одночасно зупиняють провадження у справі, призначають дату, час і місце проведення наради, а також її вид (спільна чи закрита), учасникам роз'яснюють обов'язок зберігати конфіденційність інформації, отриманої під час проведення врегулювання спору, та заборону використовувати під час наради портативні аудіотехнічні пристрої, а також здійснювати фото- і кінозйомку, відео-, звукозапис. Зазвичай в ухвалах також пропонують сторонам підготувати для спільної наради пропозиції щодо способів мирного врегулювання спору. Ухвалу про призначення врегулювання спору можна оскаржити в апеляційному порядку лише в частині зупинення провадження у справі.

Як свідчить судова практика, врегулювання спору за участю судді часто застосовують саме в сімейних справах, зокрема: у справах про стягнення аліментів (або про збільшення/зменшення розміру аліментів), стягнення додаткових витрат на дитину, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та її вихованні, визначення способу участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею, про визначення місця проживання дитини, надання дозволу на виїзд дитини за кордон, про поділ майна подружжя тощо.

Щодо результативності врегулювання за участю судді сімейних спорів, то частіше воно завершується укладенням між сторами мирової угоди, рідше – закриттям провадження у зв'язку з відмовою позивача від позову. Водночас є випадки, коли врегулювання залишається безуспішним, сторони зловживають своїми процесуальними правами, що призводить до затягування процедури. У таких випадках суд зобов'язаний постановити ухвалу про припинення проведення врегулювання спору за участю судді та відновити провадження у справі.

ВИСНОВОК: Загалом, запровадження альтернативного способу вирішення судових спорів є позитивним проявом, а більш наочні результати його застосування ми зможемо побачити дещо пізніше, після популяризації цього правового інституту та випрацювання усталеної судової практики.

На моє переконання, врегулювання спору за участю судді саме в сімейних справах є особливо ефективним і допомагає вирішити справу на взаємовигідних для сторін умовах, якнайкраще захистити права дітей і всіх залучених до сімейного конфлікту осіб. Окремо хотілося б зауважити, що цей спосіб врегулювання спору потребує від суддів особливої підготовки, специфічних умінь і навичок, якими на сьогодні володіє геть не кожен служитель Феміди. Є сподівання, що питання підготовки суддів для проведення процедур врегулювання спорів буде вирішено комплексно, а результати – чимраз частіше будуть позитивними.