У 2026 році відбудеться визначна подія – десять років від старту судової реформи, реалізація якої почалась у липні 2016 року. Одними з основних напрямів судової реформи було окреслено підвищення ефективності та прозорості судових процесів, зміцнення довіри до судової влади. Та чи дійсно за ці роки відбулись докорінні позитивні зрушення та була досягнута поставлена мета?
Можливою відповіддю є те, що кожен професійний форум й досі містить панелі, присвячені дискусіям щодо перебігу судової реформи – і здебільшого обговорюються далеко не позитивні історії та досвід.
«Суд знає право», «з метою процесуальної економії» – ці та схожі відповіді ми неодноразово чули під час судового процесу або читали у постановах та ухвалах суду. Якщо узагальнити, то ефективність судових процесів мала б досягатися насамперед за допомогою оперативності розгляду та вирішення справи по суті, тобто з дотриманням встановлених процесуальним законом строків. І це, своєю чергою, мало б мати наслідком зміцнення довіри до судової влади, адже в учасників справи було б бодай приблизне розуміння, коли варто очікувати вирішення справи по суті та отримання остаточного рішення.
Але чи дійсно розгляд справ став ефективнішим, ніж це було до 2016 року?
Чи замислювалися ви, скільки разів Верховний Суд може направляти справу на новий розгляд? Нещодавно вкотре довелося стикнутися з цим питанням, коли втретє зустрілися з суддями Верховного Суду у доволі звичайній та, здавалося б, не дуже складній бізнес-суперечці.
Процесуальний закон чітко визначає випадки, коли Верховний Суд як касаційна інстанція може відправити справу на новий розгляд. Якщо узагальнити, то це випадки, коли є суттєві порушення норм матеріального або процесуального права або ці порушення неможливо виправити в касації.
Проте ніде у законодавстві чітко не встановлено, скільки разів Верховний Суд має право повертати справу на новий розгляд. І це відкриває можливість маніпулювати процесуальним законом та не ухвалювати остаточного рішення по суті, як через небажання брати на себе відповідальність у складній справі та побоювання «створити» небажану практику, просту недбалість чи навіть певну зацікавленість.
Існують неофіційні думки, зокрема серед членів суддівського корпусу, що після 1–2 направлень справи на новий розгляд вона повинна бути вирішена по суті. Доводилося навіть читати прогресивні позиції Верховного Суду, що повторне повернення справи порушує принцип правової визначеності. Своєю чергою, ЄСПЛ постійно наголошує, що багаторазові направлення справи між судами – це порушення права на розгляд у розумні строки (стаття 6 Конвенції).
На нашу думку, насамперед при направленні Верховним Судом справи на новий розгляд із підстав процесуальних порушень судом попередніх інстанцій, які полягали у тому, що суди не дослідили певні докази та обставини, потрібно відокремлювати з-поміж інших підстав для направлення справи на новий розгляд (наприклад, розгляд справи неуповноваженим судом), оскільки воно не пов’язане із загальним дефектом процесу, а лише з необхідністю усунути окремий недолік на певній стадії процесу, що також визначає обмежений обсяг нового розгляду, який просто просить законодавчого закріплення. Європейський суд з прав людини з цього ж приводу вважає, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata – принципу остаточності рішень суду, який у нас, на жаль, трактується по-різному, залежно від обставин справи, складу учасників процесу тощо.
Що означає на практиці направлення справи на новий розгляд? Візьмемо, наприклад, господарську юрисдикцію, де розгляд справ відбувається швидше, ніж у загальній або адміністративній юрисдикціях. При новому розгляді справа слухається спочатку, а суди не мають правових підстав проводити обмежений обсяг нового розгляду. Отже, в теперішніх реаліях, буде втрачено ще мінімум рік при направленні справи в першу інстанцію чи 6-9 місяців, якщо в апеляцію.
У нашій практиці Верховний Суд тільки з третього разу ухвалив остаточне рішення в господарській справі (без винесення постанови по суті спору, але зараз це не предмет цього матеріалу) і це зайняло понад шість років. Для об'єктивності потрібно враховувати пандемію коронавірусу, повномасштабне вторгнення російської федерації та запровадження режиму воєнного стану. Але в будь-якому випадку строки жахають.
Крім цього, доводиться стикатися з випадками, коли суди не виконують вказівок Верховного Суду і повторно займають правову позицію, яка вже була скасованою у відповідній справі.
Цінність такого тривалого судового рішення у господарській справі, яке покликане швидко вирішити суперечку в динамічних бізнес-процесах, наближається до нуля. І це вже не кажучи про значні розміри судового збору, які підлягають сплаті при повторних оскарженнях судових рішень в апеляційному і касаційному провадженні. Якщо ми звернемося до цивільного чи адміністративного процесів, ситуація зі строками є ще гіршою. А це все впливає не тільки на бізнес, який позбавлений можливості планувати певні процеси залежно від результату розгляду справи в суді, а також на людей та їхні долі.
На поверхні є необхідність законодавчого обмеження нового розгляду справи максимум одним колом з обов'язковим врахуванням особливостей нового розгляду та вказівок Верховного Суду. Тобто якщо Верховний Суд, направляє справу на новий розгляд через те, що його розглянула неповноважна колегія в апеляції, то справу не потрібно переглядати повністю та по-новому оцінювати докази чи призначати експертизи. Потрібно просто усунути порушення, на яке вказав суд вищої інстанції. Крім цього, потрібно розширити повноваження Верховного Суду, щоб більшість порушень він міг усувати самостійно, оскільки на практиці незначні порушення процесу при новому розгляді усуваються роками. Також не забуваємо про можливі зловживання недобросовісних учасників своїми процесуальними правами – в такому випадку про остаточне рішення у справі, можна чекати дуже довго.
Підсумовуючи, на сьогодні в учасників процесу зовсім немає впевненості, що при направленні справи на новий розгляд її недоліки будуть швидко усунені, а вже зроблені висновки у даній справі Верховним Судом залишаться обов’язковими для судів нижчих інстанцій. Тобто строки розгляду справи та рішення судів залишаються непередбачуваними при новому розгляді. Це є одним із ключових недоліків в чинній системі судочинства, що потребує нагальних вдосконалень.
