Як показує практика, процесуальне законодавство зазнає постійних змін протягом останніх кількох років. Пропонуємо розглянути основні нововведення 2020 року та ключові питання їх правозастосування.
Протидія зловживанням
15 січня 2020 року Верховна Рада прийняла Закон України № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав законної сили 08 лютого 2020 року (далі – Закон № 460‑IX).
Серед основних цілей зазначеного закону визначена протидія зловживанням процесуальними правами, які постійно допускалися недобросовісними учасниками справи з метою затягування судового процесу.
Як відомо, найпоширенішими способами затягнути судовий процес до прийняття Закону № 460-IX були наступні: (1) ініціювати необґрунтований відвід судді або (2) подати зустрічний позов, який однозначно не підлягає спільному розгляду з первісним.
Обидва способи використовувалися для зупинення провадження у справі, оскарження такого зупинення і передачу всіх матеріалів справи до суду апеляційної інстанції, що, як наслідок, призводило до неможливості розглянути таку справу, доки матеріали не повернуться до суду першої інстанції вже після оскарження.
Зокрема, у випадку з ініціюванням відводу алгоритм дій «процесуальних диверсантів» виглядав так:
(1) під час судового засідання недобросовісний учасник справи заявляє відвід судді, приводячи формальні та несуттєві аргументи для відводу;
(2) суд, якому заявлено відвід, звісно ж, визнає його необґрунтованим, та, з огляду на вимоги процесуального законодавства, передає такий відвід на розгляд іншому судді;
(3) крім того, суд зупиняє провадження у справі до вирішення питання про відвід іншим складом суду;
(4) недобросовісний учасник подає апеляційну скаргу на ухвалу про зупинення провадження у справі, внаслідок чого всі матеріали справи передаються до суду апеляційної інстанції.
З метою нівелювання можливості затягнути таким чином судовий процес, законодавець вирішив розрізнити відводи за «часовим критерієм» - тобто за моментом, коли відвід заявлений.
Так, після набрання законної сили Закону № 460-IX питання відводу розглядається іншим складом суду, якщо заява про відвід надійшла до суду не пізніше, ніж за 3 робочі дні до наступного судового засідання. При цьому, такий суддя повинен розглянути відвід протягом 2 робочих днів, але не пізніше призначеного засідання по справі.
Тобто, зазначені нововведення спрямовані на те, щоб відводи, заявлені з метою затягування розгляду справи, вирішувалися до наступного судового засідання та не призводили до невиправданого відкладення судових засідань.
З іншого боку, прийнявши Закон № 460-IX, законодавець також прибрав повноваження суду вирішувати питання про зупинення провадження у справі у разі, якщо суд дійшов висновку про необґрунтованість заявленого відводу та його передачу на розгляд іншому судді. Таке нововведення є беззаперечно позитивним та дійсно нівелює можливість подальшої передачі справи до суду апеляційної інстанції та суттєвого затягування розгляду справи з цих підстав.
Що ж стосується відводів, заявлених безпосередньо в судовому засіданні або прийнамні пізніше, ніж за 3 робочі дні до наступного судового засідання, така заява не передається на розгляд іншому судді та розглядається тим судом, якому відвід і заявлено.
Щодо алгоритму дій «процесуальних диверсантів», пов’язаному з поданням зустрічного позову, то він виглядав так:
(1) недобросовісний відповідач подає зустрічний позов, який не підлягає розгляду спільно з первісним;
(2) у зв’язку з порушенням вимог щодо взаємопов’язаності первісного та зустрічного позовів та доцільності їх спільного розгляду, суд повертає зустрічний позов заявнику;
(3) недобросовісний відповідач подає апеляційну скаргу на ухвалу про повернення зустрічного позову, внаслідок чого всі матеріали справи передаються до суду апеляційної інстанції.
З метою нівелювання можливості затягнути таким чином судовий процес, законодавець вирішив розширити перелік випадків, в яких не всі матеріали справи передаються до суду апеляційної або касаційної інстанції.
Зокрема, до Розділу «Перехідні положення» ГПК України, ЦПК України та КАС України внесені зміни, відповідно до яких суд передає копії матеріалів, необхідних для розгляду скарги (тобто не всі матеріали справи), також у разі оскарження ухвал (1) про відмову у прийнятті або повернення зустрічного позову, (2) про відмову у прийнятті або повернення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, та (3) про зупинення провадження у справі. Проте оскарження зазначених ухвал відноситься до таких випадків виключно, якщо апеляційні скарги подані з пропуском строку оскарження судових рішень.
Як бачимо, при розширенні переліку виключень щодо передачі всіх матеріалів справи до суду апеляційної та касаційної інстанцій законодавець також застосував «часовий критерій» - тобто за моментом, коли скарга подається до суду.
Однак в даному випадку застосування такого критерію є менш ефективним, ніж у ситуації з відводами, адже для уникнення «негативних» для себе наслідків недобросовісні учасники можуть всього-на-всього подати скаргу на судове рішення протягом строку його оскарження, що знову-таки призведе до фактичного зупинення провадження у справі.
Позитивним моментом в цьому контексті є те, що такий порядок передачі матеріалів справи до суду апеляційної або касаційної інстанції буде діяти до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Однак, точна дата початку функціонування такої системи не відома.
Касаційні фільтри
Іншими ключовими нововведеннями Закону № 460-IX є звуження переліку підстав касаційного оскарження судових рішень.
До набрання чинності Законом № 460-IX підставами касаційного оскарження було неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Проте Закон № 460-IX уточнює зазначені підстави, а саме передбачає наступні основні підстави касаційного оскарження:
(1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
(2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
(3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
(4) якщо судове рішення оскаржується з інших підстав, передбачених процесуальним законодавством (ч.ч. 1 та 3 ст. 310 ГПК України, ч.ч. 1 та 3 ст. 411 ЦПК України та ч.ч. 2 та 3 ст. 353 КАС України).
Зазначені випадки (так звані «касаційні фільтри») застосовуються у разі оскарження рішень суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанов суду апеляційної інстанції, а в господарському процесі - також у разі оскарження ухвал і постанов суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції у справах про банкрутство (неплатоспроможність) у випадках, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Варто звернути увагу, що Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», на яке все ще здійснюється посилання в положеннях ГПК України вже втратив свої чинність 21 жовтня 2019 року з огляду на введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства. Зазначене є приводом для законодавця в подальшому внести відповідні уточнення в господарське процесуальне законодавство.
У разі оскарження інших судових рішень підставами для касаційного оскарження залишились «старі» критерії підстав касаційного оскарження.
Слід зазначити, що нові підходи до касаційних фільтрів, імплементовані Законом № 460-IX, були направлені на зменшення кількісного навантаження на Верховний Суд та забезпечення сталості та єдності судової практики.
Проте виявилось, що на стадії відкриття касаційних проваджень навантаження на Верховний Суд збільшилось, оскільки за нинішніх умов, суд при вирішенні питання про відкриття таких проваджень має аналізувати набагато більший об’єм інформації, досліджувати питання наявності чи відсутності підстав касаційного оскарження з точки зору касаційних фільтрів та висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у тих чи інших постановах Верховного Суду.
Зазначені нововведення також призводять до збільшення роботи адвокатів при підготовці касаційної скарги.
За результатами аналізу практики Верховного Суду можна виділити наступні рекомендації щодо форми та змісту касаційних скарг. Наприклад, в ухвалі від 27 липня 2020 року по справі № 925/1218/19 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду звернув увагу, що в касаційній скарзі скаржник має вказати:
(1) яку саме конкретну, чітко визначену норму матеріального або процесуального права (пункт, абзац, частина тощо якої статті та якого нормативно-правового акту, і в першу чергу Кодексу чи Закону України) неправильно застосовано або порушено судами попередніх інстанцій,
(2) в чому полягає саме неправильне застосування або порушення даної норми права,
(3) який саме з чотирьох наведених випадків, передбачених ч. 2 ст. 287 ГПК України, наявний щодо цієї норми права в даному випадку.
Окремо слід підкреслити, що іншої спроби звернення до Верховного Суду з касаційною скаргою (наприклад, обравши інший випадок, встановлений процесуальним законодавством як підстава для касаційного оскарження) скаржник, який вже подав касаційну скаргу з тих чи інших підстав, може й не мати.
Наприклад, якщо мова йде про подання касаційної скарги по господарській справі, то відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо є постанова про залишення касаційної скарги цієї ж особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення.
Аналогічні підстави для відмови у відкритті касаційного провадження містять положення ст. 333 КАС України та ст. 394 ЦПК України.
Зазначене свідчить про те, що у разі якщо скаржник подав касаційну скаргу посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, проте при вирішенні питання про відкриття касаційного провадження Верховний Суд відмовив у такому відкритті, скаржник в подальшому позбавлений можливості подати касаційної скарги з інших підстав (наприклад, посилаючись, на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).
Проблемним питанням, яке виникло при формуванні практики правозастосування касаційних фільтрів, деякий час було зумовлено відсутністю чітко визначеного процесуальним законом поняття «подібні правовідносини».
Проте з часом, Верховний Суд випрацював підходи до тлумачення такого поняття.
Наприклад, в ухвалі від 27 березня 2020 року по справі № 910/4450/19 Об`єднана Палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що «подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).
Велика Палата у постанові від 27 березня 2020 року по справі № 910/17999/16 зазначає, що «подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи».
Зазначені підходи Великої Палати та Об’єднаної Палати активно використовуються при вирішенні господарських справ.
Однак, в цьому контексті, варто також звернути увагу, що посилання в касаційній скарзі на касаційний фільтр, що за своєю суттю суперечить обставинам, які викладаються скаржником в касаційній скарзі, може дуже критично оцінюватися судом касаційної інстанції.
Наприклад, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 922/1349/18 суд звертає увагу, що «доводи касаційної скарги суперечать самі собі, оскільки, зазначаючи про неподібність правовідносин у вказаних постановах Верховного Суду [примітка: маються на увазі постанови, на які посилався суд апеляційної інстанції при вирішенні справи] з даною справою, що переглядається, скаржник, тим не менш, просить від них саме відступити».
Тобто, з огляду на зазначену практику Верховного Суду, посилання скаржника на неподібність правовідносин, які є предметом розгляду справи, до правовідносин, щодо яких Верховний Суд зробив висновок щодо правозастосування норм права, не може поєднуватися з вимогою про відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, оскільки скаржник вже наголошує, що такий висновок, в принципі не має жодного значення для справи, яка розглядається.
Таким чином, запровадження касаційних фільтрів фактично призвело до збільшення навантаження на Верховний Суд, а також збільшення обсягу роботи адвокатів в ході підготовки касаційних скарг. Окрім того, при розробці позиції та виборі підстав касаційного оскарження з урахуванням касаційних фільтрів, необхідно враховувати рекомендації Верховного Суду щодо форми та змісту скарг.
«Коронавірусні» нововведення
30 березня 2020 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-2019)» (далі - Закон № 540-IX).
Зазначеним законом внесено ряд змін, в тому числі, до процесуального законодавства, направлених на врегулювання порядку ведення правосуддя в умовах карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України. Зокрема:
(1) обмеження доступу до зали засідань - закон надає право суду в господарських та цивільних справах обмежити доступ до зали судових засідань особам, які не є учасниками судового процесу, але за умови наявності загрози життю чи здоров’ю особи. І хоч зазначений закон не врегульовує, яким чином та за якими критеріями суд оцінюватиме наявність загроз життю і здоров’ю особи, на практиці деякі в багатьох судах вільні слухачі не допускають в судові засідання, а в деяких судах – і взагалі в приміщення суду.
(2) участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції – закон встановив в період карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, особливі умови використання учасниками справи права брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Зокрема, за загальним правилом порядок участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду встановлюється Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему. Проте зазначене Положення на даний час не прийнято, а тому і участь в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів була неможлива в докарантинний період.
З прийняттям Закон № 540‑IX виникли питання технічних нюансів участі в судому засіданні в режимі відеоконференції стосовно технічних засобів та програмного забезпечення, яке є достатніми для повноцінної участі особи в судовому засіданні.
Відповіді на зазначені питання надала Державна судова адміністрація України, затвердивши Наказом № 196 від 23 квітня 2020 року Порядок роботи з технічними засобами відеоконференцзв’язку під час судового засідання в адміністративному, цивільному та господарському процесах за участі сторін поза межами приміщення суду.
Не зважаючи на те, що участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, все ж стала можливою для учасників справи, більшість з них після послаблення карантинних обмежень надають перевагу особистій присутності в судовому засіданні.
(3) нові правила продовження процесуальних строків - прийнявши Закон №540-IX, законодавець передбачив, що строки на вчинення учасниками справи процесуальних дій продовжуються на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.
Зазначені нововведення в більшості випадків зупинило здійснення правосуддя, адже, з урахуванням його кількаразового продовження рішення судів не набирали законної сили, процесуальні строки постійно продовжувалися, що було на користь недобросовісним учасникам, зацікавленим в затягуванні розгляду справ.
Однак 17 липня 2020 року набрав чинності Закон України №731‑IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким змінено підходи до продовження та поновлення процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України у цивільному, господарському та адміністративному процесах.
Зокрема, законодавець вилучив «автоматичність» продовження процесуальних строків у зв’язку з карантином, передбачивши, що процесуальні строки продовжуються судом лише якщо:
(1) учасник справи звернувся до суду з відповідною заявою про продовження процесуального строку;
(2) неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений раніше судом строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв’язку з карантином.
Крім того, Закон № 731-IX передбачає і умови для поновлення процесуального строку (як до, так і після його закінчення), а саме:
(1) учасник справи (або особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов’язки за умови наявності у такої особи права на вчинення відповідних процесуальних дій) звернувся до суду з відповідною заявою;
(2) у заяві про поновлення процесуальних строків заявник вказує на причини пропуску строків, в тому числі зазначаючи про те, чому такий пропуск зумовлений обмеженнями, впровадженими у зв’язку з карантином.
(3) суд визнає, що причини пропуску процесуального строку, вказані заявником, дійсно є поважними.
В свою чергу, з огляду на Прикінцеві та перехідні положення Закону №731-IX строки, були продовжені судами «автоматично» з огляду на положення Закону № 540-IX, закінчилися через 20 днів після набрання чинності Законом №731-IX (тобто 06 серпня 2020 року).
Висновки
Підсумовуючи, приходимо до висновку, що у 2020 році процесуальне законодавство зазнало змін, більшість з яких суттєво вплинули як на порядок відправлення судочинства, так і роботу адвокатів.
На жаль, з огляду на невизначеність та складну прогнозованість ситуації, пов’язаної зі спалахом коронавірусної хвороби, важко передбачити подальші зміни процесуального законодавства, проте, в будь-якому випадку, можемо зробити висновок, що подальша діджиталізація та повноцінний запуск Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи відповідає викликам сучасності, розширює перелік можливостей для учасників справи, зменшує способи зловживання своїми процесуальними правами недобросовісними учасниками справи.
Що ж до запровадження касаційних фільтрів, то лише з часом буде можливо зробити висновок про те, чи такі нововведення призвели до єдності та однозначності судової практики. На цьому ж етапі можна сміливо озвучити висновок про те, що нинішній перелік випадків, що є підставами для оскарження судових рішень, беззаперечно піднімає рівень попиту на висококваліфіковані послуги адвокатів на стадії касаційного провадження.