Коли батьки сперечаються про місце проживання дитини, участь у її вихованні, виїзд за кордон чи інші важливі питання, кожен із них має власне бачення правильного рішення. Однак у центрі такого спору завжди дитина. Адже саме вона житиме з наслідками ухваленого рішення.
Саме тому посилання на принцип найкращих інтересів дитини зустрічається майже у кожному рішенні Верховного Суду у спорах щодо дітей. Його зміст полягає у тому, щоб виходити насамперед із потреб самої дитини, її безпеки, розвитку та благополуччя, а не лише з прав чи бажань батьків. Водночас найскладніше питання полягає не у тому, чи потрібно враховувати найкращі інтереси дитини, а у тому, як їх визначити у конкретній справі. Однакового рішення для всіх дітей не буває. Те, що забезпечить стабільність для однієї дитини, для іншої може означати втрату важливих зв’язків, надмірне психологічне навантаження або небезпеку.
Українське законодавство визначає «забезпечення найкращих інтересів дитини» як дії та рішення, спрямовані на задоволення її індивідуальних потреб з урахуванням віку, здоров’я, розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності, а також думки дитини, якщо вона здатна її висловити (Закон України «Про охорону дитинства»).
Сімейний кодекс не містить універсального визначення цього принципу, однак він є орієнтиром для будь-яких рішень що стосуються дитини. Міжнародні стандарти так само вимагають оцінювати її життєву ситуацію комплексно: сімейне оточення, безпеку, здоров’я, освіту, вразливість та можливі наслідки рішення.
Отже, законодавство та міжнародні стандарти визначають основні орієнтири, але не дають суду готової відповіді при конкретному спорі. Наповнити принцип найкращих інтересів реальним змістом можна лише через оцінку обставин життя дитини та можливих наслідків кожного рішення. Саме тому особливого значення набуває практика Верховного Суду, яка показує, як ці загальні критерії мають застосовуватися у конкретних життєвих ситуаціях.
Що насправді означають найкращі інтереси дитини
Однією з базових для розуміння цього принципу є постанова Верховного Суду від 4 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19. У ній виділено основні складові оцінки найкращих інтересів дитини: її погляди та індивідуальність, збереження сімейного оточення і важливих стосунків, піклування, захист і безпеку, можливе вразливе становище, здоров’я та освіту. Водночас Верховний Суд виходив із двох важливих орієнтирів: для дитини, як правило, важливо зберегти сімейні зв’язки, якщо таке оточення не є для неї небезпечним, та забезпечити її розвиток у безпечному, спокійному і стабільному середовищі.
Показовими є і самі обставини цієї справи. Дитина від народження тривалий час проживала з бабою, яка фактично займалася її вихованням та доглядом. Батько мав переважне право вимагати повернення малолітньої дитини, однак Верховний Суд не обмежився оцінкою цього формального права. Суд врахував стан здоров’я дитини, її звичне сімейне середовище та можливий емоційний стрес від різкої зміни умов життя і відмовив у негайному відібранні дитини, звернувши увагу на необхідність поступового відновлення стосунків з батьком. Ця справа показує, що юридичне право дорослого і найкращі інтереси дитини не завжди приводять до однакової відповіді.
Даний підхід бачимо й у подальшій практиці Верховного суду, зокрема, у постанові від 14 березня 2025 року у справі № 527/955/24, де фактично також описано алгоритм оцінки найкращих інтересів: недостатньо перелічити загальні критерії, потрібно визначити, які саме з них мають значення для конкретної дитини, наповнити їх змістом з огляду на фактичні обставини справи, визначити вагу кожного та пояснити, чому обране рішення найбільше відповідає її інтересам.
Тобто питання для суду має полягати не лише у тому, з ким має проживати дитина або яким має бути графік зустрічей. Не менш важливо зрозуміти, як кожен із можливих варіантів змінить її реальне життя. Саме через цю призму варто оцінювати й окремі підходи, які сьогодні простежуються у практиці Верховного Суду.
Не знайти «кращого» з батьків, а знайти краще рішення для дитини
Важлива тенденція, яка простежується в сучасній практиці, це відмова від формальної переваги одного з батьків. Тривалий час судова практика була більш схильною до ледь не автоматичного проживання дитини з матір’ю та виходила з того, що розлучення дитини з нею можливе лише за виняткових обставин. Останні 5-7 років цей підхід поступово трансформується. Мати та батько мають рівні права, а визначальним має бути не статус одного з них, а те, яке рішення найбільше відповідатиме інтересам конкретної дитини.
Тому на сьогодні недостатньо просто порівняти дохід, житло чи роботу батьків. Суд має оцінювати значно ширше коло обставин, зокрема щоденний догляд, прив’язаність дитини, її здоров’я, навчання, звички та стосунки з кожним із батьків.
У постанові від 15 січня 2025 року у справі № 760/2096/22 КЦС ВС звернув увагу, що не можна вважати самочинною зміну місця проживання дитини одним із батьків, якщо раніше воно не було визначене судом або органом опіки та піклування. За таких обставин саме фактичне проживання дитини з одним із батьків не є достатньою підставою для її відібрання.
Об’єднана палата КЦС ВС у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 наголосила на необхідності оцінювати сталі соціальні зв’язки, місце навчання, психологічний стан, безпеку та інші обставини для прийняття рішення. У постанові від 14 березня 2025 року у справі № 527/955/24 КЦС ВС систематизував цей підхід: суд має визначити важливі для конкретної дитини обставини, оцінити їх зміст і вагу та лише після цього вирішувати спір.
Отже, сучасний підхід поступово зміщує фокус із порівняння батьків на оцінку того, яке рішення краще відповідатиме потребам самої дитини. Одним із важливих елементів такої оцінки є стабільність її життя.
Стабільність важлива, але за будь-яку ціну
Звичний дім, школа, коло спілкування та сталі стосунки дають дитині відчуття передбачуваності й безпеки. Водночас тривалість проживання з одним із батьків не може автоматично визначати результат спору: важливі соціальні зв’язки, навчання, психологічний стан і безпека.
У постанові від 22 травня 2024 року у справі № 754/3063/22 Верховний Суд врахував, що тривале проживання дітей з батьком сформувалося після самовільної зміни ним їхнього місця проживання та перешкод у спілкуванні з матір’ю. У результаті Суд визначив почергове проживання дітей з обома батьками. Тобто фактичний порядок потрібно оцінювати разом з обставинами, за яких він виник.
В умовах війни цей критерій набув особливого значення. У постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 Об’єднана палата КЦС ВС зазначила, що перебування дитини за кордоном саме по собі не визначає результат спору. Суд має враховувати реальні умови життя, безпеку, навчання, соціальні зв’язки та стабільність середовища.
Водночас проживання в іншій державі не повинно призводити до втрати зв’язку з другим із батьків. У постанові від 25 вересня 2024 року у справі № 522/10087/23 Верховний Суд наголосив, що тимчасовий виїзд дитини за кордон не може нівелювати право батька на спілкування з дитиною, яке має реалізовуватися задля підтримання родинних відносин та емоційного контакту.
Отже, стабільність має значення не сама по собі. Суду важливо зрозуміти, чи є середовище справді безпечним і комфортним для дитини, як воно сформувалося та чи дозволяє їй зберігати важливі сімейні та соціальні зв’язки. Для цього серед інших доказів необхідно почути й саму дитину.
Дитину потрібно почути, але не зробити відповідальною за рішення дорослих
Право дитини бути почутою посідає важливе місце у сучасній практиці.
У постанові від 29 січня 2025 року у справі № 759/8056/22 Верховний Суд скасував судові рішення і направив справу на новий розгляд, оскільки суди не з’ясували позицію 11-річної дитини щодо її місця проживання. Незгода одного з батьків не звільняє суд від обов’язку забезпечити дитині можливість висловитися. Те, що мати раніше не надала згоди на з’ясування думки дитини органом опіки та піклування, не усувало необхідності належно з’ясувати її позицію під час вирішення спору.
Водночас почути дитину не означає передати їй відповідальність за вирішення спору. Її думка має оцінюватися разом з іншими обставинами, з урахуванням віку, зрілості, емоційного стану та умов, у яких така позиція сформувалася. Суд може дійти іншого висновку, якщо вважатиме, що висловлене бажання суперечить найкращим інтересам дитини, але таке рішення потребує належного обґрунтування.
Важливим є і спосіб з’ясування цієї позиції. Думка дитини може бути відображена у висновках психологів, спеціалістів чи органу опіки, експертизі, електронних доказах або висловлена безпосередньо самою дитиною. Мета полягає не у формальному опитуванні й не у тому, щоб поставити її перед вибором між матір’ю та батьком, а в тому, щоб зрозуміти, як сама дитина сприймає ситуацію, що для неї є важливим і як можливе рішення може вплинути на її емоційний стан та повсякденне життя.
При цьому зі зростанням віку та зрілості значення власного вибору дитини посилюється. У постанові від 29 квітня 2026 року у справі № 522/9011/25 Верховний Суд наголосив, що питання про необхідність заслуховування дитини має оцінюватися самим судом з урахуванням її віку, здібностей та рівня розуміння. При цьому поведінка одного з батьків, яка фактично унеможливила належне з’ясування позиції дитини, не повинна створювати йому перевагу у спорі.
Спільна опіка: не обов’язково шукати одного «переможця»
Пошук рішення, що відповідає потребам дитини, не завжди означає вибір одного з батьків. Сучасна практика Верховного Суду допускає модель спільної батьківської опіки з почерговим проживанням дитини, якщо вона дозволяє зберегти повноцінну участь обох батьків у її житті.
У постанові від 16 лютого 2024 року у справі № 465/6496/19 КЦС ВС безпосередньо застосував таку модель. Надалі підхід розвинуто у постановах від 22 травня 2024 року у справі № 643/7509/21, від 5 березня 2025 року у справі № 199/7566/22 та від 6 серпня 2025 року у справі № 172/491/22.
Принципово важливо, що спільна опіка не є математичним поділом часу навпіл і не повинна застосовуватися лише заради формальної рівності батьків. Суд має оцінити, чи працюватиме така модель саме для цієї дитини, з урахуванням її віку, здоров’я, навчання, місця проживання батьків, частоти переїздів, звичного ритму життя та здатності дорослих узгоджувати основні питання виховання.
У постанові від 6 серпня 2025 року у справі № 172/491/22 Верховний Суд зазначив, що навіть тривалий конфлікт між батьками сам по собі не виключає такої моделі, якщо обоє належно виконують батьківські обов’язки та відсутні ризики для дитини.
Водночас спільна опіка не є універсальним рішенням. У постанові від 10 січня 2024 року у справі № 183/3958/20 Верховний Суд звернув увагу на необхідність окремо оцінювати вплив почергового проживання на дитину з особливими потребами та з урахуванням висновків відповідних фахівців щодо можливого впливу такої зміни місця проживання на фізичний та психоемоційний стан дитини.
Тому питання полягає не в тому, чи отримають батьки однакову кількість часу, а в тому, чи дозволить обрана модель дитині зберегти близькі стосунки з обома без шкоди для її стабільності, здоров’я та безпеки.
Окремо важливо, щоб вимоги сторін і судове рішення були не лише юридично обґрунтованими, а й реально виконуваними та адаптованими до життя конкретної дитини. Графік спілкування чи почергового проживання має враховувати відстань між батьками, навчання, гуртки, режим дня, вік, логістику та фактичну здатність дотримуватися встановленого порядку. Інакше формально правильне рішення може залишитися декларативним або стати джерелом додаткової нестабільності.
Безпека дитини важливіша за формальне збереження контакту
Право дитини підтримувати стосунки з обома батьками є важливою складовою її найкращих інтересів, але контакт не потрібно зберігати за будь-яких обставин.
У постанові від 30 липня 2025 року у справі № 753/2281/23 Верховний Суд зазначив, що побачення у присутності іншої особи можуть встановлюватися лише тоді, коли цього потребують інтереси дитини. Сам конфлікт між батьками за відсутності доказів можливої шкоди недостатній.
Інакше має оцінюватися ситуація, коли існують відомості про можливу небезпеку. У постанові від 14 березня 2025 року у справі № 527/955/24 Верховний Суд наголосив на необхідності перевіряти твердження про домашнє насильство щодо дитини або у її присутності та відображати оцінку таких доводів у судовому рішенні. Це ще раз показує, що право дорослого на контакт не може оцінюватися окремо від того, як такий контакт впливає на дитину.
При цьому захист дитини не повинен без необхідності призводити до втрати її сімейного оточення. У постанові від 13 серпня 2025 року у справі № 369/8018/23 Верховний Суд зазначив, що після відібрання дитини суд насамперед має оцінити можливість передати її другому з батьків, бабі, дідові чи іншим родичам і лише за відсутності такої можливості органу опіки та піклування.
Тобто найкращі інтереси вимагають одночасно захищати дитину від реальної небезпеки і, наскільки це можливо, не руйнувати важливі для неї сімейні зв’язки.
Міжнародне переміщення: інтереси конкретної дитини, а не абстрактні ризики
Особливо складно оцінювати найкращі інтереси у транскордонних спорах, зокрема у справах про повернення дітей відповідно до Гаазької конвенції 1980 року. У таких справах суд має розмежовувати загальні ризики та обставини, які створюють реальну небезпеку саме для конкретної дитини.
Показовою є постанова від 24 вересня 2025 року у справі № 718/1867/23. Верховний Суд наголосив, що розв'язання питання про повернення дитини до держави її постійного проживання має забезпечувати не лише права одного з батьків, а й відповідати найкращим інтересам самої дитини. Такий підхід ще раз підтверджує загальну логіку сучасної практики: навіть у спорах із чітко визначеним міжнародно-правовим механізмом результат не може бути відірваний від оцінки становища конкретної дитини.
Найкращі інтереси як орієнтир для судового рішення
Отже, актуальна практика Верховного Суду показує поступовий рух від формальних і універсальних відповідей до більш індивідуальної оцінки. Вищий дохід одного з батьків, тривале проживання дитини у певному місці, її власне бажання або сам конфлікт між дорослими не повинні окремо визначати результат спору. Кожна з цих обставин набуває значення лише у контексті життя конкретної дитини.
Саме тому суд мав би дати відповіді на питання, які справді важливі для неї. Де дитина почуватиметься безпечно? Чи збереже звичне середовище та важливі стосунки? Як рішення вплине на її здоров’я, навчання та емоційний стан? Чи матиме вона можливість підтримувати зв’язок з обома батьками й водночас не бути втягнутою у їхній конфлікт?
У цьому сенсі найкращі інтереси дитини не дають суду готової відповіді. Вони радше визначають спосіб, у який цю відповідь потрібно шукати. Суд має побачити за матеріалами справи реальне життя конкретної дитини, визначити важливі саме для неї потреби та ризики, почути її позицію, оцінити сімейні зв’язки, безпеку і стабільність та пояснити, чому обране рішення найбільше відповідатиме її інтересам.
При будь-яких обставинах, важливо розуміти, що судовий спір рано чи пізно завершиться. Для суду це буде ухвалене рішення, для батьків завершений спір, але дитина житиме з його наслідками ще багато років. Тому принцип найкращих інтересів має бути не формальним посиланням у судовому рішенні, а реальним орієнтиром, який допомагає серед позицій і конфлікту дорослих не загубити саму дитину та оцінити не лише те, що відбувається сьогодні, а й те, як прийняте рішення вплине на її подальше життя. Водночас важливо, щоб судове рішення було не лише юридично обґрунтованим, а й реально виконуваним та адаптованим до життєвих обставин конкретної дитини. Адже рішення, яке неможливо реалізувати на практиці, навряд чи здатне належним чином забезпечити її найкращі інтереси.
