logo-image
Вивчення підвідомчості у справах із захисту інтелектуальної власності
Автор: Ольга Гургула
Джерело: Джерело: Правовий тиждень. – 2008. – №20. – 13 травня. – с. 12
Завантажити

Чинне процесуальне законодавство України розгляд справ щодо захисту прав інтелектуальної власності відносить до компетенції трьох різних судів - судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів - господарських та адміністративних. Отже, для забезпечення своєчасного та ефективного захисту права інтелектуальної власності від порушень вкрай важливим є чітке розуміння, до якого з ж цих судів необхідно звертатись. З урахуванням важливості, а також у продовження обговорення теми «круглого столу» «Практичні питання захисту ексклюзивності даних та патентних прав у фармацевтичній галузі», організованого Американською торговою палатою в Україні, який відбувся 24 квітня 2008 р., пропонуємо зупинитись на такому спірному аспекті цієї теми, як підвідомчість справ із захисту інтелектуальної власності.

Загальні правила визначення підвідомчості

Актуальність цієї теми нині пов'язана із тим, що до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАСУ) проблем із визначенням підвідомчості справ, які стосуються захисту інтелектуальної власності, не було, по-заяк критерієм підвідомчості виступав суб'єктний склад. Тобто якщо стороною спору є фізична особа, то справа підвідомча загальним судам, якщо юридичні особи - господарським. Проте з набранням ним чинності визначення підвідомчості в деяких справах, що стосуються захисту права інтелектуальної власності, є досить проблематичним та неоднозначним.

Починаючи з теоретичних питань та закінчуючи проблемами практичними, спробуємо розібратись в павутинні процесуальних загадок законодавця.

Отже, вирішуючи питання, якому ж суду підвідомчий той чи інший спір із захисту прав інтелектуальної власності, на нашу думку, необхідно визначити: а) суб'єктний склад правовідносин (фізичні чи юридичні особи, державні та інші органи); б) характер правовідносин між сторонами (цивільні, господарські, владні тощо).

За загальними правилами, до загальних судів слід звертатись, якщо одним із учасників спірних правовідносин є фізична особа. Проте існують виключення, зокрема, у разі, якщо певна справа відповідно до КАСУ належить до компетенції адміністративних судів (про які йтиметься далі). Господарським судам підвідомчі справи, в яких наявні такі ознаки: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських правовідносин та спору про право, що виникає з цих правовідносин. До юрисдикції адміністративних судів відносять публічно-правові спори, тобто спори, в яких хоча б однією із сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, зокрема, на виконання делегованих повноважень. До таких спорів процесуальне законодавство відносить спори фізичних та юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

У своїх рекомендаціях «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 Президія ВГСУ доходить висновку, що «справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти, відповідно, зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, причому ці функції повинні здійснюватись відповідним суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір». Начебто все ясно та зрозуміло, однак все ж існують проблеми.

Визнання недійсним свідоцтва на знаки

Звернімо увагу на спори про визнання недійсним свідоцтва на знаки для товарів та послуг. Слідуючи критеріям, визначеним законодавством, можна дійти висновку, що це публічно-правовий спір, який відносять до компетенції адміністративних судів. Адже, по-перше, предметом спору є оскарження рішення суб'єкта владних повноважень - Департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі - Департамент), який відповідно до Положення про Державний департамент інтелектуальної власності, затвердженого постановою КМУ від 20 червня 2000 р. № 997, є урядовим органом державного управління, що діє у складі Міністерства освіти і науки і йому підпорядковується. По-друге, Департамент виконує владні повноваження щодо видачі свідоцтва на знак для товарів та послуг.

Проте, на нашу думку, така позиція є помилковою, і на сьогодні це підтверджується практикою судів. Так, ВАСУ в ухвалі від 4 жовтня 2006 р. у справі № 21/263-12/139, закриваючи касаційне провадження у справі про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг, зазначив, що «позивач мотивує свої позовні вимоги тим, що видача Департаментом <...> свідоцтва на ім'я ТОВ порушує права позивача, свідоцтво видане з порушенням ЗУ «Про охорону на знаки для товарів та послуг». <.> За таких обставин колегія суддів вважає, що між сторонами виник спір про право, а позивач звернувся в суд за захистом свого порушеного права, а не за захистом своїх прав у сфері публічно-правових відносин». Така практика суду, на наш погляд, є цілком логічною, оскільки неправомірною видачею свідоцтва іншій особі порушуються права законного власника свідоцтва, у зв'язку з чим він і звертається за захистом свого порушеного права власності до суду. В процесі судового провадження сторони - власники свідоцтв будуть доводити, що саме їм належить право власності на спірне свідоцтво, відсутність законних прав на свідоцтво іншої сторони, чи власник спірного свідоцтва буде доводити, що його свідоцтво не має жодного відношення до свідоцтва позивача тощо. У таких справах зазвичай Департамент не відіграє головну роль та обирає нейтральну позицію, а основними «гравцями» стають власники.

Отже, наявний спір про право (право інтелектуальної власності), а не спір в сфері публічно-правових відносин. Тому, на нашу думку, цей спір не підвідомчий адміністративним судам.

Поєднання кількох позовних вимог

Ще однією проблемою на шляху захисту права інтелектуальної власності стають справи, в яких доцільне поєднання кількох позовних вимог. Наприклад, визнання патенту недійсним та скасування рішення Міністерства охорони здоров'я (далі -МОЗ) про реєстрацію лікарського засобу. За правилами підвідомчості та судовою практикою, ці вимоги відносять до судів різної юрисдикції. Визнання недійсним патенту (як і свідоцтва на знак для товарів та послуг у наведеному прикладі) відносять до компетенції господарських судів (чи загальних судів, якщо власник чи скаржник - фізична особа), а скасування рішення МОЗ - адміністративних судів.

Об'єднання цих вимог заборонено законодавством. Так, ч. 3 ст. 21 КАСУ встановлює заборону щодо об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства. Тут і виникає проблема, адже у зв'язку із цим потрібно спочатку подавати позов до господарського суду про визнання недійсним патенту, а після того як справу буде розглянуто (та, звичайно, винесено позитивне рішення) - подавати позов до адміністративного суду про скасування рішення МОЗ.

Можливо, логіка в цьому і є (хоча її важко зрозуміти). Однак, на жаль, між цими двома процесами може пройти час, упродовж якого права порушуватимуться, прибутки за незаконне використання отримуватимуться, а власнику лишатиметься додержуватися Закону. Звичайно, можливо, хтось із нижчих інстанцій, керуючись принципом верховенства права, і вирішить розглянути такі вимоги в одному провадженні, і щасливі власники будуть радіти законному та справедливому рішенню. Проте, на жаль, радіти доведеться недовго, і в останніх інстанціях така справа буде роз'єднана, провадження припинено чи рішення скасовано (можливі інші варіанти) та роз'яснено право на звернення до суду за підвідомчістю. За таких обставин адвокату буде вкрай важко пояснити своєму довірителю, чому справа програна.

«Захист на майбутнє»

Ще один приклад і водночас порада. Одним із способів захисту права інтелектуальної власності є захист на майбутнє. Цивільний кодекс України передбачає, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Тому у разі якщо власник має відомості про те, що Департамент розглядає матеріали за заявкою про видачу свідоцтва чи Державний фармакологічний центр МОЗ (далі - Центр) здійснює експертизу реєстраційних матеріалів на лікарський засіб, він має право подати позов до вказаних органів про заборону вчинення ними дій, а саме: видачі свідоцтва чи реєстрації лікарського засобу, оскільки це може призвести до порушення його прав.

Вказаний спір, на нашу думку, буде підвідомчий господарському суду, позаяк жодні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень не оскаржуються, а предметом спору є захист права власності. Звертаємо увагу читача, що у випадку отримання вказаної інформації подання позову про припинення проведення експертизи матеріалів заявки чи реєстраційних матеріалів є неможливим, оскільки такий розгляд не порушує права власника. Порушенням буде лише позитивний результат такого розгляду.

Замість висновків

Підсумовуючи викладене, хотілося б зауважити, що шлях до вирішення проблеми підвідомчості справ із захисту прав інтелектуальної власності існує, про що свідчить обговорення цієї проблеми на різних рівнях. Доцільним та найпростішим шляхом було б віднесення таких справ до компетенції одного суду. Оскільки на сьогодні, на нашу думку, найбільш напрацьованою практикою у справах із захисту прав інтелектуальної власності та створенням відповідної спеціалізації на всіх судових рівнях можуть пишатись лише господарські суди, то вважаємо, що єдиним шляхом вирішення проблеми підсудності є розширення компетенції господарських судів. Такого розширення можливо досягти шляхом внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, а саме: зазначення, що «до виключної компетенції господарських судів відносяться будь-які справи, які стосуються захисту прав інтелектуальної власності».

Отже, на відміну від інших нагальних проблем судової системи України, які свідчать про неефективність захисту порушених прав судовою системою України, ця хвороба є виліковною, потрібно лише бажання.