logo-image
Автономність арбітражної угоди

Чи все так просто?

Арбітражний розгляд спору концептуально ґрунтується на згоді сторін вирішувати певні комерційні спори між собою у недержавному арбітражному суді. Об'єктом цієї статті є саме міжнародний комерційний арбітраж.

Така згода може бути виражена у формі окремої угоди або арбітражного застереження, що є складовою основного контракту. Арбітражна угода має відповідати вимогам письмової форми та визначати спори, які підлягають передачі в арбітраж. Найчастіше такий перелік спорів визначається як «спори із контракту та у зв'язку з ним», що включає, поміж іншим, спори щодо виконання зобов'язань за контрактом і спори щодо дійсності основного зобов'язання.

Арбітри на підставі принципу Kompetenz-Kompentenz визначають, чи є між сторонами дійсна угода про передачу їм спору і чи переданий спір охоплений арбітражною угодою. Тобто принцип визначення власної компетенції наділяє арбітражний трибунал правом розглядати питання дійсності арбітражної угоди. Цей принцип стоїть поряд із принципом автономності арбітражної угоди.

Так, автономність (separability) арбітражної угоди полягає, за загальним правилом, удвох наступних аспектах: по-перше, сторонам надається право підпорядкувати арбітражну угоду праву, відмінному від права, яке застосовується до основного контракту; по-друге, недійсність основного контракту автоматично не тягне за собою недійсності арбітражної угоди.

Практично важливим є питання обсягу автономності арбітражної угоди.

Якщо доктрина і практика вже доволі однозначні щодо того, що недійсність арбітражної угоди і недійсність основного контракту, в якому вона міститься, має встановлюватись окремо, то існує й низка інших питань, деякі з них і розглянемо далі.

Насамперед слід зауважити, що автономність арбітражної угоди - це презумпція, а не тверде правило. Тобто, гіпотетично, сторони можуть сформулювати арбітражне застереження таким чином, що його дійсність буде поставлена у залежність від недійсності основного контракту.

Також спірним є питання щодо можливості арбітражу на підставі арбітражної угоди розглядати спори з контрактів, які є порушенням публічного порядку. Тут слід згадати відоме арбітражне рішення шведського Арбітра Лагергрена (ICCCaseNo. ШО, 1963 р.). Так, предметом розгляду став спір із контракту, отриманого корупційним шляхом.

Арбітр відмовив в арбітражному розгляді, хоча дійсність арбітражної угоди не оспорювалась. Однак, наприклад, у справі National Power Corporation (Phillipines) v. Westinghouse (USA) (1993 p.) трибунал визнав себе компетентним розглядати спір на підставі арбітражної угоди, проте, встановивши, що контракт суперечить публічному порядку, виніс рішення про його недійсність.

Іншим важливим аспектом автономності арбітражної угоди є питання передачі прав за основним контрактом і арбітражним застереженням в ньому. Якщо встановлення недійсності арбітражної угоди потребує окремого вивчення, то чи передача прав за арбітражною угодою потребує окремого закріплення волі попередньої і нової сторони про передачу прав/зобов'язань за арбітражним застереженням?

Процедура визнання і виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу потребує надання суду дійсної арбітражної угоди між сторонами. Чи може боржник просити відмовити у визнанні та виконанні арбітражного рішення на тій підставі, що арбітражна угода зв'язувала його та попереднього кредитора, а з новим такої домовленості про передачу спору в арбітраж укладено не було? За загальним правилом, кредитор може передати свої права за угодою новому кредитору без згоди боржника, то чи може кредитор передачею прав лише за основним зобов'язанням звільнитись від обов'язку передавати спір у арбітраж, якщо вважає, що національні суди у ситуації, що склалася, - економніший та ефективніший механізм вирішення спору?

Положення статті 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» сформульовано наступним чином: «Третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу закону (ipsofacto) недійсність арбітражного застереження» (наголос додано). Вітчизняний закон прийнятий на основі Типового закону ЮНСІТРАЛ, у пояснювальній записці до нього Секретаріатом ЮНСІТРАЛ було зазначено, що в цьому положенні зафіксовано два важливих принципи - принцип визначення власної компетенції та принцип автономності (separability or autonomy) арбітражного застереження. Проте закріплення автоматичної незалежності дійсності арбітражного застереження щодо здійснення принципу визначення власної компетенції не дає відповіді на питання про природу арбітражної угоди та обсягу автономності щодо інших питань.

У доктрині та іноземній практиці немає єдності щодо питання обсягу автономності арбітражного застереження. Однак превалює думка, що арбітражна угода є додатковою до основного контракту, а відтак має «слідувати» за основною угодою, якщо тільки вона невід'ємно не пов'язана з первісною стороною або сторони не домовилися про інше.

Більше того, існує загальний принцип права - estoppel, який у такому випадку кореспондується із конклю-дентним підтвердженням дійсності арбітражної угоди і передбачає, що якщо боржник не заперечував проти арбітражного розгляду справи між ним та новим кредитором на підставі арбітражної угоди, укладеної із первісним кредитором, то він позбавляється права посилатися на неперехід прав за арбітражною угодою до нового кредитора.

Щодо практики українських судів у справах про визнання та видачу дозволу на примусове виконання арбітражного рішення у питаннях переходу прав за арбітражною угодою, то така практика є доволі заплутаною та формалістичною. Розглянемо декілька судових рішень.

Компанія «Карпатські Петролеум Корпорейшн» (Делавер) звернулася до суду з клопотанням про визнання і надання дозволу на виконання рішення Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма щодо боржника ПАТ «Укрнафта». За фактичними обставинами справи, з'ясованими у судових рішеннях, відбулося правонаступництво від компанії «Карпатські Петролеум

Корпорейшн» (Нью-Йорк) на користь компанії «Карпатські Петролеум Корпорейшн» (Делавер). При цьому арбітражний інститут визнав себе компетентним розглядати спір із контракту, укладеного між компанією «Карпатські Петролеум Корпорейшн» (Нью-Йорк) та ПАТ «Укрнафта», та, розглянувши спір, прийняв рішення на користь компанії «Карпатські Петролеум Корпорейшн» (Делавер), яке і просив визнати в Україні стягувач.

Суд першої інстанції вирішив, що клопотання стягувача не підлягає розгляду, оскільки подано з порушенням вимог Нью-Йоркської конвенції та національного законодавства. А саме не було подано до суду дійсної арбітражної угоди між сторонами. При цьому суд послався на рішення Господарського суду міста Києва, яким було визнано додаткову угоду до Контракту між компанією «Карпатські Петролеум Корпорейшн» (Нью-Йорк) та ПАТ «Укрнафта» (яка і передбачала угоду сторін про передачу спору в арбітраж) неукладе-ною, оскільки компанія "Карпатські Петролеум Корпорейшн" (Делавер) не довела належність правонаступництва від компанії «Карпатські Петролеум Корпорейшн» (Нью-Йорк) на момент укладення цієї додаткової угоди.

Таким чином, суд України, незважаючи на те, що арбітражний трибунал визнав себе компетентним розглядати переданий йому спір, вирішив, що арбітражна угода є недійсною у зв'язку з неналежним правонаступництвом прав за нею.

Також цікавою для цілей аналізу є інша справа за клопотанням компанії «Еулер Гермес Сервісез Швайц АГ» про надання дозволу на визнання та примусове виконання на території України рішення арбітражного суду ФОСФА про стягнення з ПАТ «Одеський олійно-жировий комбінат» грошових коштів на користь компанії «Еулер Гермес Сервісез Швайц АГ». Контракт, спір з якого розглядався арбітром, був укладений між компанією «Поттус Трейд С.А.» та божником. Контракт містив положення про заборону передачі прав за ним, однак первісний кредитор до закінчення розгляду в арбітражі передав права вимоги до боржника компанії «Еулер Гермес Сервісез Швайц АГ». При цьому в арбітражному рішенні стягу-вачем був зазначений саме первісний кредитор. Компанією «Еулер Гермес Сервісез Швайц АГ», під час розгляду клопотання в українському суді, було зазначено, що договір цесії передбачав передачу прав вимоги не з контракту як такого, а саме з арбітражного рішення; при цьому договір цесії було підпорядковано праву Швеції, за яким він був дійсним.

Суд першої інстанції відмовив у визнанні та наданні дозволу на примусове виконання арбітражного рішення на тій підставі, що подавати клопотання про визнання і виконання арбітражного рішення може лише стягував за арбітражним рішенням, а компанія «Еулер Гермес Сервісез Швайц АГ» не зазначена у арбітражному рішенні.

Суд апеляційної інстанції підтримав рішення суду першої інстанції, і навів додаткові обґрунтування того, що визнання і виконання арбітражного рішення буде суперечити публічному порядку України.

Суд касаційної інстанції визнав, що додаткова аргументація, наведена судом апеляційної інстанції щодо порушення публічного порядку, суперечить нормам матеріального права, а тому скасував ухвалу суду апеляційної інстанції та передав справу на новий розгляд. При цьому суд касаційної інстанції у своєму рішенні не досліджував питання тлумачення поняття «стягувач», наданого судом першої інстанції та підтриманого судом апеляційної інстанції, зазначивши тільки, що відповідно до ст. 393 ЦПК України клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду безпосередньо стягувачем (його представником) або відповідно до міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, іншою особою (її представником). На дату написання цієї статті рішення апеляційної інстанції, прийняте за результатами нового розгляду, недоступне.

У іншій справі компанія «Ф.Ф. Енгельс Інвестментс ЛТД» звернулася до суду з клопотаннями про визнання та надання дозволу на примусове виконання арбітражних рішень апеляційної інстанції ФОСФА про стягнення з компанії «Пасифік Інтер-Лінк СДН БХД». Стягувач отримав право вимоги за арбітражним рішенням на підставі договорів цесії. Суди торкнулись правомірності звернення до арбітражу цесіонарієм лише в мотивувальній частині. Основним питанням судового розгляду стала відмова у визнанні і виконанні у зв'язку з тим, що боржником є іноземна компанія, а стягувачем не доведено належними доказами наявність майна, що належить боржникові, на території України.

Автономність арбітражної угоди спричиняє багато питань на практиці, недостатньо розроблена законодавча база та відсутність судової практики залишає багато місця для роздумів. Однак сторони вільні у можливості убезпечити себе від гіпотетичних ситуацій шляхом включення відповідних положень до договору між собою. Так, сторони можуть прив'язати арбітражне застереження до основного договору, передбачити неможливість передачі прав за основним контрактом без передачі прав за арбітражною угодою та/або без згоди іншої сторони по договору; чіткіше формулювати положення договорів про передачу прав за договором, включаючи передачу прав за арбітражною угодою.

Підписатися
Дякуємо за заявку
Темна тема
Світла тема
Великі шрифти
Нормальні шрифти