logo-image
Условия, при которых супруги-иностранцы могут развестись в Украине: практический аспект
Автор: Юрий Некляев
Источник: Юридическая Газета, 22 января 2019 г.
Скачать

У сучасному світі багато життєвих ситуацій потребують формального вирішення та легалізації. Не є виключенням і не вельми приємна, особливо з психологічної точки зору, процедура розірвання подружніх стосунків між чоловіком та дружиною. Часто трапляються ситуації, коли особи протягом тривалого часу лише формально, як кажуть "на папері",  перебувають у шлюбі, проте жодних подружніх стосунків не підтримують. В такому разі, відсутність нормативного закріплення факту розірвання шлюбу може мати в майбутньому суттєві ризики, зокрема, фінансового (майнового) характеру для когось із подружжя. 

Як показує судова практика, врегулювання питання розірвання шлюбу має важливе значення для всіх осіб, які на законних підставах перебувають на території України. При цьому, не має значення, чи є такі особи громадянами України, чи іноземцями. Процедурі розірвання шлюбу між громадянами України присвячено безліч статей та роз'яснень, навіть існують "покрокові" інструкції дій для осіб, що вирішили формально закріпити факт розірвання шлюбу. Натомість, процедура розірвання шлюбу в Україні між громадянами іноземних держав, тобто, регулювання відносин з іноземним елементом, - має певні особливості, про які й піде мова у цій статті.

Насамперед варто відзначити, що Україна є державою соціальною та демократичною, а тому, дає можливість кожній особі реалізовувати свої права у передбаченому законом порядку. Так, основний закон нашої держави визначає, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

У правовідносинах щодо розірвання шлюбу за наявності іноземного елементу варто розуміти, що така процедура в Україні можлива лише в судовому порядку – шляхом звернення з відповідною заявою до суду загальної юрисдикції: (1) за спільною заявою подружжя, або (2) за позовом одного з подружжя.

Виникає резонне запитання, чому ж за наявності лише судової процедури розірвання шлюбу між іноземцями, досить часто такі особи все одно надають перевагу українським судам, а не судам/адміністративним органам держави свого громадянства?

Відповідь на це питання криється в певній лояльності української правової системи до вирішення питання про розірвання шлюбу. Так, законодавство України передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Тому, якщо подружжя (в тому числі іноземці) звернулося до українського суду про розірвання шлюбу за спільною заявою, то суд (якщо не буде встановлено підстав для залишення заяви без розгляду) постановляє рішення про розлучення після сплину одного місяця від дня подання заяви, якщо буде встановлено, що заява відповідає дійсній волі чоловіка та дружини і, що після розірвання шлюбу, не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. На практиці схожий критерій застосовується і в разі звернення до суду з позовною заявою, коли підставою для розірвання шлюбу є неможливість продовження шлюбно-сімейних відносин. Натомість в інших країнах світу, навіть у країнах західної Європи – Франція, Німеччина, Сполучене Королівство – процедура розірвання шлюбу є суттєво складнішою та тривалішою. Крім того, ще однією перевагою розгляду подібних справ в українському суді є порівняно невеликі судові витрати. Так, ставка судового збору за подання до суду позову про розірвання шлюбу складає в 2019 році 774,40 грн. (щороку ставка зазнає незначних змін, у зв'язку з її залежністю від розміру прожиткового мінімуму, встановленого в Україні на відповідний рік).

Розглядаючи спірні правовідносини про розірвання шлюбу з іноземним елементом, суди перш за все перевіряють чи існує між Україною та державою, громадянами якої є сторони у справі, двосторонній договір про правову допомогу у сімейних та цивільних справах. Якщо договір існує – застосовуються його положення (які в даному випадку мають пріоритет над внутрішнім законодавством України).

Якщо говорити про конкретні двосторонні договори, укладені Україною, то наразі їх існує понад п'ятнадцять. Кожен такий договір має свої особливості, наприклад:

1)      Договір між Україною та Литовською республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (ратифікований 17 грудня 1993 року) передбачає альтернативні правила підсудності. Згідно з положеннями вказаного договору, при розгляді справ про розірвання шлюбу застосовується законодавство і компетентні установи Договірної Сторони, громадянами якої подружжя було до моменту подання заяви. В той же час, якщо подружжя - громадяни Литви мають місце проживання на території України, суди України також визнаються компетентними для вирішення справи.

2)      Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах (ратифікований 04 лютого 1994 року), не передбачає можливості розгляду справи про розірвання шлюбу між громадянами Польщі українськими судами, незважаючи на постійне місце проживання подружжя на території України. Статтею 26 Договору передбачено, що розірвання шлюбу проводиться згідно з законодавством тієї Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя в момент порушення  справи (п.1) і компетентним  є   орган   тієї   Договірної   Сторони,  громадянами якої є подружжя в момент порушення справи (п.3).

3)      Відповідно до положень Договору між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах (ратифікований 2 листопада 2000 року), зокрема  ч.1 ст. 26 у справах про розірвання шлюбу компетентними є установи юстиції і застосовується законодавство тієї Договірної Сторони, громадянами якої подружжя було в момент подачі заяви. Якщо обоє з подружжя мають місце проживання на території  іншої Договірної Сторони, то в розгляді спору компетентними також є установи юстиції цієї Договірної Сторони.

4)      Договір між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах (ратифікований 5 липня 2001 року) у ч. 1 ст. 23 встановлює, що український суд компетентний розглядати справу про розірвання шлюбу між громадянами Туреччини, коли вони постійно проживають на території України.

Отже, кожен із указаних двосторонніх договорів, має свої особливості, що обов'язково мають враховуватися потенційними заявниками (позивачами) ще до моменту звернення до суду. Адже, недотримання норм указаних договорів унеможливить розгляд заяви (позову) по суті, а позивач (заявники) лише втратить свій час та кошти.

Що ж робити заявнику (позивачу) якщо двостороннього договору між Україною та державою його резиденства не існує? В такому випадку компетенція українського суду (або її відсутність) визначається Законом України «Про міжнародне приватне право».

За загальним правилом, суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо відповідач у справі має на території України місце проживання або місце знаходження, або рухоме/нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення.

Визначаючи територіальну підсудність справи про розірвання шлюбу, тобто обираючи компетентний суд для звернення з заявою (позовом), позивачі, як правило, керуються процесуальними загальними вимогами, за якими позов подається до суду за місцем реєстрації відповідача. Водночас, цивільне процесуальне законодавство України встановлює можливість застосування альтернативної територіальної підсудності в даній категорії справ. Це означає, що за певних визначених законом обставин позивач-іноземець має право обрати й інший (аніж за місцем проживання відповідача) суд, до якого буде подана позовна заява про розірвання шлюбу:

1)   за його (позивача) зареєстрованим місцем проживання чи перебування – у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача;

2)   за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи) – у разі, коли місце реєстрації проживання або перебування відповідача невідоме.

Тому, необхідно враховувати вказані особливості альтернативної підсудності в даній категорії справ, адже від правильно обраного суду залежить, в тому числі, подальше прийняття (або неприйняття) позовної заяви до провадження.

Окремо варто зупинитись на питанні права, що застосовується судом при вирішенні спору між іноземними громадянами щодо розірвання шлюбу.

Так, процедура розірвання шлюбу та відповідні правові наслідки такого розірвання визначаються правом, що діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу. В свою чергу, правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання. При цьому, важливою є умова, що хоча б один з подружжя продовжує проживати у цій державі. В іншому випадку дані правовідносини регулюються правом, із яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином.

Таким чином, при визначенні права, що повинно застосовуватися при розгляді справи, потрібно з'ясувати чи має подружжя спільний особистий закон, тобто, визначити, чи є вони громадянами однієї держави. Якщо так, то у суду є підстави для застосування норм іноземного права. При цьому, хоча законодавством і передбачені спеціальні процедури, які дозволяють суду встановити зміст норм права іноземної держави, що регулюють такі правовідносини, однак, як показує практика, українські суди у більшості подібних справ застосовують саме норми українського права. Зважаючи на складнощі пов’язані з тлумаченням правових норм іноземної держави, українські суди, як правило (особливо за відсутності клопотання сторони), не вдаються до застосування іноземного права, посилаючись на неможливість встановлення змісту його норм, та розглядають справи, керуючись правом України.

Дещо інша ситуація, коли подружжя є громадянами різних держав. В такому випадку вони фактично не мають спільного особистого закону. Для українського суду це стає основною підставою для розірвання шлюбу між іноземцями за правом України. Однак, це можливо, якщо подружжя мало останнє спільне місце проживання в Україні, і при цьому на момент звернення до суду вони обоє, або хоча б один із них все ще має місце проживання в Україні.

Окремо слід зауважити, що рішення суду України про розірвання шлюбу може мати юридичну силу в інших юрисдикціях лише у випадку його визнання у встановленому законом порядку. Так, визнання рішень судів України може відбуватися декількома шляхами:

(1) автоматично, якщо між державами є відповідні договірні відносини.

Наприклад, ратифікована Україною Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року (учасники Конвенції – країни учасниці СНД), в ст. 52 передбачає, що винесені установами юстиції кожної з Договірних Сторін і такі, що вступили в законну силу рішення, що не вимагають за своїм характером  виконання, визнаються на територіях інших Договірних Сторін без спеціального провадження. Вказані положення Конвенції розповсюджуються й на судові рішення про розірвання шлюбу (між громадянами договірних держав), що винесені на території України. 

(2) через процедуру визнання судового рішення компетентними органами тієї держави, в якій необхідно визнати рішення українського суду.  

Як правило (за відсутності двосторонніх договорів), рішення українських судів про розірвання шлюбу визнаються за кордоном в рамках визначеної законодавством такої держави процедури за принципом взаємності, існування якого презюмується.

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що українська правова система дає іноземним громадянам достатні можливості для реалізації свого права на розірвання шлюбу. Нерідко саме незнання процедури розірвання шлюбу за участі іноземного елементу або хибні уявлення про неї стає основною перепоною для подружжя на шляху легалізації розірвання їх шлюбу, навіть якщо особи тривалий час вже не перебувають у фактичних шлюбних відносинах. Однак, зважаючи, що процедура розірвання шлюбу між іноземцями на території України має свою специфіку, в кожному конкретному випадку необхідно ґрунтовно підійти до вирішення такого питання та перед початком будь-яких дій отримати фахову юридичну консультацію.